Завантажити

здається, що та кара легка та лагідна, але нам вона уявляється найжорстокішою, яку тільки можна було вигадати. Хоч би де ми були, то все тужимо за Гишпанією ми тут народились, се наш рідний край. Ніде не знайшли ми доброго прийняття в притузі нашій; у Бер-берії та інших африканських краях, де ми сподівались знайти гостинний і людяний прийом, нас якраз найбільше кривдять, найгірше нами поневіряють. Не цінували ми свого щастя, поки його не втратили, а тепер майже всі тільки одне бажання маємо - повернутися знов до Гишпанії; хто добре знає мову (от як і я), таки й вертаються, лишаючи напризволяще жінок своїх і дітей, отак вони рідний свій край люблять. Тільки тепер дізнав я на самому собі і досвідчив правдивість відомого вислову солодко любити батьківщину. Отож, кажу, покинув я рідне село і помандрував до Франції; хоть же й добре там нас прийнято, вирішив я більшого світу побачити. Переїхав Італію, дібрався й до Німеччини оттут, подумав, вільніше нам житиметься, бо люди тамтешні не дуже до всяких дрібниць чіпляються кожен живе, як хоче, і майже скрізь панує свобода совісті. Я найняв там собі хату в селі під городом Аугс-бургом, а сам пристав до сих от прочан, які навикли щороку ходити до Гишпанії поклонятись її святиням то для них новітня Індія, добрий заробіток і певна здобич. Ходять собі майже в усьому краю, і нема такого міста чи села, відки б вони виходили не ситі й не п'яні, як то кажуть, і щоразу не без реала в кишені; за час прочанства збирається в кожного не менше ста талярів чистого зиску вони обмінюють їх на золото, ховають у криївках у своїх костурах або між латками своїх кирей -і так [584] хитро виносять те багатство з королівства до своїх земель, щасливо оминаючи перевірки на всіх постах і в усіх портах. А я оце, Санчо, надумався вирити свій скарб закопав я його за селом, то й небезпеки немає жадної. А тоді вже з Валенсії або напишу жінці й дочці в Алжір, або й сам туди поїду (знаю-бо, що вони там) і потурбуюсь про те, як би їм виїхати до котрогось французького порту, а звідти вже подамось до Німеччини і будемо ждати, що нам Бог пошле адже я добре знаю, Санчо, які добрі, щиро католицькі християнки Рікота, донька моя, та Фран-сіска Рікота, моя жінка, вони обидві за мене у вірі міцніші; та я й сам у душі більше християнин, аніж мавр, і все благаю Бога, щоб одкрив очі розуміння мого і напутив мене, як маю йому служити. Одне тільки мене дивує - чому це жінка моя й дочка в Берберію подалися, а не до Франції, де вони могли б жити по-християнському. На те одказав йому Санчо
- Бачиш, Рікоте, вони так зробили не своєю волею, їх же забрав із собою твоєї жінки брат, Хуан Тіоп'єйо; він же таки щирий мавр, то так йому випадало найкраще. І ще от що я тобі скажу даремно ти шукатимеш закопаний тобою скарб, бо чутка така була, що при перевірці у жінки твоєї і швагра одібрано велику силу перел і грошей немалу суму.
- Може, воно й так,- сказав Рікоте,- та того, що я закопав, вони не рушили, бо я нікому про той сховок нічого не казав, щоб якого лиха не сталось. Якщо ти, Санчо, допоможеш мені той скарб викопати й переховати, я дам тобі двісті талярів, щоб якось полатати твої злидні, бо я ж то, звісно, знаю, що вони в тебе немалі.
- Та воно б то й можна було,- одказав Санчо,- але з мене чоловік не жадібний, а то б я не випустив сьогодні рано з рук такої служби, що міг би в своїй хаті золотом усі стіни пооббивати, десь за півроку з щирого срібла їсти. Отже, через те та ще щоб не зраджувати його королівської милості, ворогам його помагаючи, не піду з тобою, хоч би ти мені не тільки обіцяв двісті талярів, а живцем давав мені в руки чотириста.
- А яку ж се ти службу покинув, Санчо - спитав Рікоте.
- Я був губернатором над островом,- одказав Санчо,- і то над таким, що другого такого і в світі не знайдеш.
- А де ж той острів - спитав Рікоте.
- Де - перепитав Санчо.- Миль зо дві звідсіля буде, а зветься острів Гармадармія.
- Краще б ти вже, Санчо, мовчав,- сказав Рікоте.- Адже острови бувають у морі, а на суходолі їх не буває.
- Як то ні - заперечив Санчо.- Кажу ж тобі, друже Рікоте, що я оце вранці звідти виїхав, а ще вчора був там губернатором на всю губу, паном діло жив. Та мусив, бачиш, тую службу покинути, бо вона здалась мені небезпечною.
- Ну і що ж ти з того губернаторства маєш - запитав Рікоте.
- Маю таку думку,- одказав Санчо,- що старшинувати мені годилось би хіба над чередою худоби, та що на такій службі перебуваючи, щоб того багатства доробитись, треба забути про спокій і сон, ба навіть [585] про поживу душі, бо на островах губернаторам треба мало їсти, особливо якщо вони мають лікарів, що їхнього здоров'я пильнують.
- Щось я тебе, Санчо, не розумію,- сказав Рікоте.- Здається мені, що ти верзеш якісь нісенітниці. Хто б тобі дав урядування над островом Невже не було на світі тямущіших людей на таку посаду Схаменися, брате Санчо, та подумай краще, чи підеш зі мною шукати того скарба, що я закопав (а то таки справжній скарб, правдиве багатство); кажу ж тобі, що й ти дещицю дістанеш, матимеш на що

читати