Завантажити

признаться
За три місяці й два тижні
Мені буде вже п'ятнадцять.

А собою я нівроку -
Не крива і не кульгава,
Маю коси, мов лілеї,
Вони мені п'ят сягають.

Може, трохи повноуста,
Може, трохи ще й кирпата,-
Додають мені уроди
Зубки гарні, як топази.

Голос мій, ти сам це чуєш,
Солоденький, як меляса;
Хоть я ростом невеличка,
Так зате струнка вдалася.

Вся краса моя чудова
Здобиччю тобі припала...
Звать мене Альтісідора,
Я в цім замку двірська панна.
Тут урвався спів зраненої коханням Альтісідори, і почалась мука жаданого нею Дон Кіхота, що, зглибока зітхнувши, сказав собі на думці «Яким нещасним рицарем мандрованим я вдався, що нема в світі такої панянки, щоб на мене глянула та й не закохалась! Яка ж нещаслива доля й незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що не дають їй люди неподільно тішитися моєю безприкладною вірністю! Що ви од неї хочете, королеви Чого вимагаєте, імператриці Чому ви її мучите, дівиці-на-дцятки Дайте спокій сердешній, дайте їй тріумфувати, радіти і пишатися щастям, яке вділив їй Амур, подавши серце моє і душу мою їй у вічну владу! Знайте, всі закохані, скільки вас єсть, що тільки Дульсінеї я пундик і попряник, а всім іншим кремінь; їй я мед, а вам полинь; мені одна тільки Дульсінея вродлива, розумна, цнотлива й чеснородна, а всі інші - бридкі, дурні, розпутні й підлі; природа на те мене створила, щоб я їй належав, а не будь-кому іншому. Хай та Альтісідора хоч плаче, хоч співає; хай божеволіє з розпачу дама, за яку мене побито в замку зачарованого мавра; нехай мене печуть-ріжуть, а я належатиму одній тільки Дульсінеї, чистий, чесний і чеснотний, на зло всім на світі чародійницьким силам!»
По сім слові захряснув вікно, лихий і сердитий, неначе його спостигло бозна-яке нещастя, і ліг собі в постіль, де ми його тим часом і залишимо, бо вже нас кличе великий Санчо Панса, якому не терпиться розпочати славне своє урядування. [539]

РОЗДІЛ XLV
Як великий Санчо Панса обняв владу на своїм острові і як розпочав там урядування
О ти, світочу всесвітній, око небеснеє, антиподів повсіденний знай-дителю, прохолодливих сосудів благісний гойдателю, тут Тимбрію, там Фебе, ще де стрільче, а деінде цілителю, поезії родителю, музики зиждителю, що завсігди сходиш і, всупереч оманливим змислам нашим, нігде не заходиш! До тебе обертаю річ мою, о сонце, з чиєю поміччю людина сплоджує людину! Молю тебе й благаю осяяти ласкою твоєю су-темряве розумініє моє, аби спромігся я про великого Санча урядування пункт по пунктові відомості подати; без тебе-бо чуюся недолугим, не-здольним і себе непевним.
Отож, кажу, прибув Санчо з усім супроводом своїм до містечка одного, душ так на тисячу абощо - то з дукових посілостей було чи не найкраще. Сказали йому, що воно зветься острів Гармадармія,- може, й справді так було містечкові на ім'я, а може, тому, що урядування над ним далося дарма. Як над'їхали до міської брами (город був обведений муром), назустріч Санчові вийшли мужі громадські, задзвонено у всі дзвони, всі люди вітали його з радістю й повели з великою помпою до собору - віддати дяку Богові; потім з кумедними церемоніями вручено йому ключа од міста і проголошено незмінним губернатором острова Гармадармії. Увесь народ дивом дивував на одяг і на бороду, на грубе черево й низький зріст нового губернатора - і ті, що не знали, в чім тут сила, і навіть утаємничені (і таких було чимало). Із церкви повели його до уряду, посадовили на суддівське крісло, і дворецький дуків сказав
- На сьому острові, пане губернаторе, з давніх-давен так заведено, що хто приступає до управління сим преславним островом, має одпо-вісти на задане йому питання - та не просте, а вузлувате; так люди вивіряють ума у нового губернатора, щоб, почувши його відповідь, знати, чи їм радіти з його приходу, а чи журитися.
Слухаючи ці слова дворецького, Санчо дивився на буйні літери, виведені супроти його крісла на стіні, а що не вмів читати, то спитав, що то воно там намальовано. Йому одказали
- Пане, написано там і зазначено день, у який ваша милость уступила в володіння сим островом; напис той каже до слова так «Сього дня, такого місяця й такого року, уступив у володіння сим островом сеньйор дон Санчо Панса, подовж, Боже, його панування на многая літа».
- А кого ж то називають дон Санчо Панса- спитав Санчо.
- Та вашу ж таки милость,- одповів дворецький,- бо жаден інший Панса на сей острів не ступав, опріч того, що сидить у сім кріслі.
- То знайте ж, брате,- сказав Санчо,- ніякий я не дон, і в нашому роді вічно й судно такого не було звуся просто Санчо Панса, та й квит; батько мій звався Санчо, і дід Санчо, і всі вони були Панси без отого панькання та донькання. Мабуть, на сьому острові стільки розвелося донів, що в собаку кинеш, а в дона влучиш; та як потримає мене Бог на сьому уряді хоть який тиждень, то я добре прополю отеє дон- ство, щоб не докучало людям, як комарня. Та ви вже задавайте ваші питання, пане дворецький відповім, як зумію, чи там уже народ смутитиметься, чи ні.
В тій хвилі до приміщення суду увійшло двоє

читати