Завантажити

без сліз, а сей прийняв не без хлипів.
Дозволь же тепер, любий читальнику, їхати доброму Санчові в добру годину і сподівайся на два корці сміху, що матимеш, почувши, як він там уряд свій справляв, а тим часом вернімось до пана його, що йому тієї ночі притрапилось тут уже як не сміятимешся, то хоч оскалься трохи, бо Дон Кіхотові пригоди завше слід сприймати як не з подивом, то зі сміхом. Отож, повідають, як поїхав Санчо, Дон Кіхот одразу зажурився якби приміг, скасував би те призначення, вернув би джуру з губернаторства. Дукиня теє помітила і спитала в рицаря, чого він такий сумний; якщо то через розлуку з Санчом, то всі джури, дуеньї та покойові її двору готові служити йому, уволюючи всяку його волю.
- То правда, ясна пані,- одказав Дон Кіхот,- що Санчів од'їзд засмутив мене, але це не єдина й не головна причина мого смутку, отож із усіх пропозицій вашої ясновельможності приймаю і обираю лише прихильність, з якою вони вчинені, а зрештою, благаю у вашої ясновельможності дозволу і згоди на те, щоб я в кімнаті своїй сам собі услуговував.
- Направду, пане Дон Кіхоте, то річ неможлива,- заперечила дукиня.- Вам будуть служити чотири панянки з мого почту, гарні всі, як квіточки.
- Для мене,- сказав Дон Кіхот,- будуть вони не квіточки, а ніби колючки в душу. Тож не ввійдуть вони в мою кімнату, ані щось до них подібне, ніяким світом. Якщо ваша достойність хоче й далі осипати мене незаслуженими ласками, я попрошу лише одної - зоставити мене одного в моїх чотирьох стінах, де я сам собі буду слугою я ж бо завжди ставлю мур між жаданнями моїми і моєю честивістю і не зламаю сього звичаю навіть заради великодушності, що ваша достойність мені виказує. Одне слово, волію спати одягненим, аніж дозволити, щоб хтось мене роздягав.
- Ні слова більше, пане Дон Кіхоте! - відповіла дукиня.- Я з свого боку видам наказ, щоб і муха в вашу кімнату не пролетіла, не те що яка панянка не така з мене людина, щоб з моєї вини наражалась на небезпеку цнотливість пана Дон Кіхота, що, як я тепер зрозуміла, є однією з його коронних чеснот. Отож ваша'милость може роздягатись і вдягатись собі до любої вподоби, ніхто жадної перешкоди чинити не буде; в кімнаті вашій знайдете навіть посудину, потрібну тому, хто спить у замкненому приміщенні, щоб ніяка натуральна потреба не змусила відмикати двері. Нехай живе тисячу віків велика Дульсінея То-боська і хай ім'я її прославиться по всьому кругу земному, що удостоїлась кохання такого зацного і честивого рицаря, і хай милостиве небо [535] натхне Санча Пансу, губернатора нашого, на щонайскоріше довершення подвигу бичування, аби світ знову міг утішатися красою тієї великої сеньйори.
На теє Дон Кіхот промовив
- Ваша високість говорила, як їй і належить; в устах-бо женщин високого коліна немає місця словам неблагородним. Похвала вашої достойності вчинить Дульсінею щаснішою і в світі славнішою, ніж усі дифірамби найбільших на землі красномовців.
- Гаразд, пане Дон Кіхоте,- сказала дукиня.- Наближається час вечері, і дук уже напевне чекає нас; тож ходім повечеряймо, а потім ваша милость піде спочивати зарані подорож ваша до Кандаю була таки не коротка і ви, мабуть, добре стомились.
- Анітрохи, пані,- відповів Дон Кіхот.- Можу й присягти вашій вельможності, що ніколи на своїм віку не їздив на такому рахманному і ходовитому коневі, як той Цурпаляк; не знаю, чого се Маламбрунові забаглося позбутись такого любого й милого ступака, що він спалив його з доброго дива.
- Тут я можу тільки здогадуватись,- сказала дукиня,- що Ма-ламбрун почав жалкувати з тої кривди, що вчинив був Трифалдистій з товаришками та й іншим особам, став каятись за злочин, що вкоїв чаруванням своїм та чорнокнижництвом, і вирішив знищити все знаряддя своє химородницьке, в першу чергу найголовніше, те, що носило його без угаву світами - от він і спалив Цурпаляка, а попіл спаленого і пам'ятковий напис - то трофеї, що навіки прославили мужність великого Дон Кіхота з Ламанчі.
Дон Кіхот подякував дукині ще раз і по вечері пішов до себе в кімнату, не взявши нікого собі до послуги боявся, бачите, щоб якісь надзвичайні обставини не спонукали його й не примусили порушити вірність супроти володарки своєї Дульсінеї; перед його очима завше стояв живий приклад Амадіса, цвіту й свічада мандрованого рицарства. Замкнув за собою двері, роздягнувся при двох свічках воскових, та стягаючи з себе панчоху (о нещастя, негідне такої персони!), пустив не сльозу і не інше щось, що могло б кинути тінь на благопристойність його поведінки,- спустив, кажу, із двадцятеро, вічок на тій панчосі; стала вона як решето... Засмутився герой наш непомалу дав би, може» унцію срібла за півміточка зеленого .шовку - кажу зеленого, бо панчохи мав зелені.
«Ох, бідносте-убогосте!- вигукнув тут на письмі Бен-Енхелі.- Не знаю, з якої причини великий кордовський поет казав на тебе
Священний даре, прийманий невдячно...
Хоть я і мавр, а знаю од християн, спілкувавшися з ними, що до святості належать милосердя, покора, віра, послух і убожество, та все-таки гадаю, що то справді

читати