Завантажити

угодник Божий, хто бідністю своєю задовольняється, коли та бідність не така, про яку їхній великий святий говорить «Хто сьогосвітнім користується - як би не користувались»,- така бідність називається вбогодухістю; а ти, друга бідносте (про яку я отут говорю),- чого чіпляєшся радше до шляхетних рицарів, ніж до кого іншого Чого примушуєш їх заліплювати смолою дірки в череви- [536] ках, носити на куртках гудзики-розпарки - один шовковий, другий волосяний, а третій шкляний Чого комірці їхні здебільшого лопухами спадають, а не стоять, як належить» (З цього видно, що мода на стоячі коміри та на крохмаління досить уже давня). А далі каже «Нещасливий той уроджений шляхтич, який, щоб честі не вронити, їсть удома нишком якусь нізчимню юшку, а на люди виходить, лукавлячи, з ко-пирсалкою до зубів, хоч їм м'ясо і не пахло! Нещасливий, кажу, той, хто, про честь свою ревне дбаючи, вічно боїться, щоб хто здалеку вже не помітив латок на взутті його, смальцю на капелюсі, світки на плащі, а трясці в животі!»
Все оте спало на думку й Дон Кіхотові, як ото вічка в панчосі йому розпустились, та скоро він потішився, як побачив, що Санчо лишив чоботи свої подорожні взую, подумав, назавтра. Нарешті поклався в ліжко, тяжко зажурившись - одне, що без Санча сумно, а друге - з панчохами біда; зацерував би їх шовком і іншого якого кольору - то був би вже знак найгіршої нужди при благородстві... Задмухав свічки; в кімнаті було душно, не спалось. Устав з ліжка і прочинив кватирку в заґратованому вікні, що виходило в сад. Відсуваючи кватирку, почув - хтось ходить по саду, розмовляє. Прислухався. Внизу заговорили голосніше, і він розчув такі слова
- Не умовляй мене, о Емеренсіє, співати! Адже сама знаєш відколи сей чужинець прибув до нашого замку і я звела на нього очі, мені стало не до співів, можу тільки плакати та ще пані наша сон має чуткий, і не хотіла б я ні за які скарби світу, щоб вона нас тут застала. Та хоч би я її й не розбудила, спів мій все одно був би ні до чого адже він не пробудить зо сну і сього нового Енея, що прибився в наші краї мені на згубу.
- Не зважай на те, люба Альтісідоро,- озвався другий голос.- І сама дукиня, безперечно, і всі, хто є в сьому домі, сплять уже, от хіба тільки володар твого серця, пробудитель душі твоєї не спить щойно чула я, як відчиняв він кватирку гратованого вікна свого, тож певно ще не заснув. Заспівай же, лебідонько, тихо та любо, приграючи на арфі, а як почує нас дукиня, то звернемо все на духоту нічну.
- Не те мене бентежить, Емеренсіє,- одказала Альтісідора.- Не хотіла б я співом серце своє одкривати, щоб люди, несвідомі потужної сили кохання, не осудили мене, не ославили легковажною та безсоромною. Та вже що буде, те й буде краще сором на лиці, ніж троюда в серці.
І тут враз залунали ніжні акорди арфи; почувши їх, Дон Кіхот аж умлів на ум йому сплили нескінченні пригоди такого ж роду, всі оті вікна, балкони, сади, серенади, любощі та інші замороки, що повичиту-вав він у своїх заморочливих рицарських романах. Йому уроїлось у голову, що котрась із дукининих фрейлін закохалась у нього, але природна соромливість змушує її той пломінь таїти. Він аж злякався, щоб та пристрасть не зборола його, тож вирішив триматись уручив душу свою й думу володарці своїй Дульсінеї Тобоській, а сам налагодився слухати музику. Щоб же дати взнаки, що він тут, що слухає, то навіть чхнув зумисне, на радість обом дівчатам, яким тільки того було й треба. Отож наладивши арфу, перебігши пальцями по струнах, Альтісідора завела ось якого романса [537]
Ти, що ніжишся у ліжку,
У голландських простиралах
І, розкинувшись недбало,
Спиш од вечора до рана,

Ти, із рицарів найсмільший,
Що зродила нам Ламанча,
Перед ким найзолотіший
Скарб індійський заламався!

Співом кличе тебе діва
І шляхетна, й безталанна,
Що од сонць твоїх двоїстих
Душа в неї запалала.

Ти пригод собі шукаєш,
А комусь несеш нещастя
Рани завдаєш без ліку,
А от ліку - не діждаться...

Ти скажи мені, молодче,
Боже хрань тебе в напастях,
Чи в пустелі ти вродився,
А чи в диких гірських хащах

Чи тебе поїло змалку
Молоком лазюче гаддя,
Чи плекали в тобі гори
Дику звагу і завзяття

Хай гордиться Дульсінея,
Дівка дужа та рум'яна,
Що скорила злюку-тигра,
Що приборкала орлана.

Тим же їй співають славу
І Енарес, і Харама,
Тихий Тахо й Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.

Помінялась би я з нею,
Ще була б їй і приплата
- Рясна сукня з торочками,
Щонайкраще моє плаття.

Мнлувалаеь-би з тобою,-
Вже яка була б ласкава!
А як ні, то хоть сиділа б,
У голівці б тобі ськала...

Та напевне я, нещасна,
Тої милості не варта
Розтирати тобі ноги -
І тому я буду рада.

Скільки чепчиків і стрічок
Я б тобі надарувала,
Скільки сріберних шкарпеток
І панчішок із єдваба!

Скільки добрих буйних перлів
Я б найшла для свого пана, [538]
І таких, яким на світі
Не родилася ще пара!

Не дивись, новий Нероне,
Хижим позирком тирана
На пожежу, що так яро
Мені душу обуяла!

Я ще дівчина-дитина,
Не соромлюся

читати