Завантажити

гілка, на його біду та безголов'я, вломилася, він дав сторчака, але при падінні зачепився за сук і завис у повітрі, не дістаючи до землі ногами. Опинившись у такому фрасунку, чуючи, як тріщить по [498] швах його зелена полусвита, і гадаючи, що хижий звір туж-туж кинеться сюди і його пропоре, він так зарепетував і закричав пробі, що всі, хто чув його, а не бачив, повірили, що він уже у диковій пащі. Нарешті ікластий кабанисько упав, прошитий безліччю ратищ. От упізнавши Дон Кіхот Санчів голос, на крик обертається і бачить - висить Санчо догори дрига на дубі, а під ним стоїть Сірий, який не побажав його покинути в сутузі; як повідає Сід Ахмет Бен-Енхелі, рідко бачено Санча Пансу без Сірого, а Сірого без Санча така-бо велика була їхня приязнь та обопільна відданість.
Під'їхав Дон Кіхот і зняв з дуба Санча, а той, відчувши себе на волі і на твердій землі, став оглядати свою подерту мисливську полусвиту і серцем крушитися він-оо був певен, що цей стрій вартий цілого майорату. Тим часом здоровенну тушу вепрову завдано на мулицю, прикрито віттям розмайрину й мирту і, яко трофей, відвезено до просторого шатра, нап'ятого на лісовій галявині; там уже порозставлювано столи і справлено таку багату й розкішну учту, що тільки з самого цього можна було судити про гойність і достаток господарів. Санчо показав дукині проріхи на свому подертому строї і сказав
- Якби ми полювали на зайців або ж на пташок, певне, моя полусвита не мала б такого плачевного вигляду. Не втямлю, що за втіха сочити звірюку, здатну так іклом шпортонути, що тут тобі й капець. Пригадую, в одній старосвітській баладці співається так
Хай ведмідь тебе змордує,
Як преславного Фавілу.
- Се баладка про готського царя,- пояснив Дон Кіхот,- його ведмідь розшарпав на ловах.
- А я про що ж кажу! - вів далі Санчо.- Не подобається мені, коли потужники й царі наражаються на таку небезпеку задля втіхи б то, а потім яка ж то втіха - вбивати нічим не винну тварину.
- Ні, Санчо, ти помиляєшся,- заперечив дук,- нема розваги для царів і потужників достойнішої і кориснішої, аніж лови з псами. Полювання - то ніби війна в ловецтві застосовуються ті самі військові хитрощі, засідки й пастки, щоб здужати ворога з найменшим для себе ризиком. На полюванні ми терпимо тріскучий мороз і давучу спеку, нехтуємо і сон, і спочинок, набираємося снаги, вправляємо наші члени, щоб зробити їх гнучкішими, коротше, це заняття нікому не вадить, а втіху дає многим. Найліпше ж у ловах з нагінкою те, що вони не для всіх, і це їх відрізняє від інших відмін полювання, за виїмком хіба що соколиного,- то мисливство для королів та іменитих осіб. Отож, Санчо, зміни свою думку, і як губернаторюватимеш, то полюй, і ти переконаєшся сам, що це піде тобі на пожиток.
- Е, ні,- одвітував Санчо,- як ти добрий губернатор, зламай ногу, будь доматор. Гарний би він був до нього суплікатори в найпильнішій потребі, а він собі гасає по пущах! Та так усе його врядування піде внівець! Присягаю на душу, пане мисливство та всякі витребеньки радше для гультяїв, ніж для губернаторів. Я от для розваги на Великодні святки гулятиму в гарбу, а неділями та прйсвятками в скраклі, а всі ті лови та перелови не про мене та й душу мою вернуть. [499]
- Дай Боже, Санчо, аби так було, од слова до діла сто і одна миля.
- Хай би там що,- заперечив Санчо,- умів брати, умій і віддати, як Бог тобі дбаха, будь і пізня птаха, не ноги кендюх носять, а кендюх ноги, краще Боже спомагання, як те раннє уставання, лежи, небоже, як Бог поможе. Я хочу сказати, що як Господь мені поможе і я з горливі-стю відбуватиму свої повинності, то з мене вийде орел, а не губернатор, мені пальця в рота не клади.
- Бодай тебе Бог забув з усіма святими, окаянний сиволапцю! - гукнув Дон Кіхот.- Коли вже, Санчо, ти перестанеш приповідати, а заговориш доладно й толком, як я тебе не раз навчав А ви, ваші достойності, панство моє, не зважайте на цього балабана, він вас цими припо-вістками заморочить, а в них стільки ж розуму, скільки дай Боже йому здоров'я і мені, якщо я згоджуся його слухати.
- У Санча Панси прислів'їв,- сказала дукиня,- ще більше, ніж у Грека-Командора, і чим вони виграють проти Командорових, то це стислістю. Санчові пословки особисто мені більше смакують, хоть Командорові нижуться слушніше й туляться доречніше.
Отак гомонячи про се, про те, вони вийшли з шатра й заглибились у ліс, і за оглядинами вартівень та засідок уплив у них цілий день і непомітно зайшла ніч, та не така ясна й тиха, як звичайно о цій порі, тобто серед літа, буває; а втім, сутінь, що землю обволочила, вельми пособ-ляла витівці дуцтва; і ось як осмеркло, нараз ніби звідусіль загорівся ліс; відтак ліворуч і праворуч, то тут, то там почулися звуки численних ріжків та інших вояцьких струментів, буцімто лісом сунуло велике комонне військо. Блиск вогнів і звуки бойової музики сліпили очі й глушили вуха всіх присутніх, навіть у змову втаємничених. Потім звідусіль донеслося галалакання, як звикле кричать маври, битву починаючи, засурмили сурми і кларнети, забили тулумбаси,

читати