Завантажити

люба, написав я листа до старої моєї, Терези Пансиної, а в тому листі прописую про все, що зі мною сталося, відколи ми розлучились ось тутечки він у мене, за пазухою, ще тіки адресу надписати; дак ото б, може, ваша розумність глянули, чи все в йому до ладу, чи те письмо написане справді губернаторським робом [507]
- А хто його склав - поцікавилась дукиня.
- Та хто ж, як не я, грішний,- відповів Санчо.
- Самі й писали - питала далі дукиня.
- Та де! - сказав Санчо.- Я ж не втну ні читати, ні писати, хіба підписатись.
- Ану ж покажіть листа,- сказала дукиня.- Не сумніваюсь, що ви проявили в ньому свій неабиякий хист і дотеп.
Санчо вийняв із-за пазухи незапечатаного листа, дукиня взяла його і стала читати
«Лист Санча Панси до дружини його, Терези Пансихи.
Дали мені доброї хлости, та я тобі ниньки не простий; дають мені добру посаду, та дають же добре й по заду. Ти сього, Терезонько, зразу не дотямиш, хіба аж опісля. Знай же, Терезо, мою ухвалу і постанову будеш ти в мене їздити в кариті, так воно нам, тепер показує, а пішки нехай ходять кішки. Ти тепер у мене губернаторша, то вважай, щоб тебе ніхто не важився упослідити. Посилаю тобі зелений убір мисливський, що подарувала мені дукеня переший його гарненько, буде нашій доньці станик і спідниця. Пан мій Дон Кіхот, славлять люди в цьому краї,- розумний дурень і втішний боже-вільник, а я в нього вдався. Побували ми в печері Монтесіноса, і віщий Мерлін обрав мене для одчарування Дульсінеї Тобоської, що у вас там дражнять Альдонсою Лоренсів-ною три тисячі й триста нагаїв (без тих п'ятьох, що я вже собі вліпив) - і ми її одча-руємо, як мама вродила. Та гляди ж мені, про се нікому нічичирк, бо покажи людям свою природу, то одне скаже, що чорна, а друге, що біла. Через кілька днів їду вже на губернаторство маю велику охоту доскочити грошви, бо чув од людей, що всі нові губернатори до того вельми ласі. Поспитаю там броду, тоді сповіщу - їхать тобі до мене чи ні. Сірий жив-здоровий і кланяється тобі низенько; я з ним не гадаю розставатися, хоч би мене й на турецького султана настановили. Пані моя дукеня цілує тобі руки тисячу разів, а ти верни їй удвоє, бо казав мій хазяїн, що каже «Дві ціни у доброго слова - людям як золото, собі як полова». Не погодив мені Господь ізнайти знов багула з сотнею талярів, як того разу, та не журись, Терезонько хто б'є в дзвона, в того є схорона, із губернаторства щось нам та капне. Одне тільки непутить - кажуть мені, що я як той уряд розсмакую, то потім пальці собі за ним гризтиму та ще, хай Бог милує, куксою стану. Воно-то й кукси та каліки з милостині сякий-такий дохід мають... Ну, та вже чи так, чи інак, а будеш ти багата й щаслива. Боже ж тобі поможи, а мене, тобі на втіху, сохрани. Дано з сього замку, дня 20 юля, року 1614
Твій сопруг, губернатор Санчо Панса». Дочитавши листа, дукиня сказала Санчові
- У двох речах схибив тут трохи добрий губернатор одне, що твердить, ніби губернаторство дають йому за нагаї, що має собі вліпити, хоча сам прекрасно знає, що пан мій дук пообіцяв йому ту посаду ще тоді, коли нагаї нікому й не снились; а друге, що показує себе в цьому листі дуже користолюбним, а воно ж і шкода, і невигода, бо жадоба мішки рве, а жадібний правитель право ламає.
- Та я зовсім не туди гнув,- обізвався Санчо.- Коли вашій милості здається, що лист негодящий, то порву його й напишу нового - та коли б іще гіршим не вийшов, так мене часом заносить.
- Ні, ні,- заспокоїла його дукиня,- добре буде й так; нехай же і дук прочитає.
По сій мові пішли до саду, де малося того дня обідати. Дукиня показала Санчового листа дукові і тим вельми його розвеселила. Отож попоїли і, як уже поприбирано було зі столу, немалу хвилю тішилися смаковитою джуриною розмовою, коли це раптом почулись жалібні гуки жоломійки та хриплувате бухання розладнаного бубна. Усіх стривожила та сумна, хоч і незграйна, бойова музика, а найпаче Дон Кіхота, [508] що з неспокою не міг і в кріслі всидіти; що ж до Санча, то він з переляку заховався, своїм звичаєм, за широку й рясну дукинину сукню, бо те грання справді було якесь моторошне, аж несамовите. Перед очима насторожених глядачів у сад увійшло попереду двоє чоловік у жалобних шатах, просторих і довгих, що аж землю за ними замітали; ідучи, вдаряли вони у два великі бубни, так само чорно одягнені. Поруч їх ішов сурмач, такий самий чорний і похмурий, а за цими трьома виступала якась височенна проява, не вдягнена, а ніби оповита чорнющою хламидою з довжелезним шлейфом. Через плече перекинуто широкий, також чорний, шабельтас, а з нього звисає здоровенна кривуля в чорній піхві і з чорним руків'ям. З-під накинутого на лице чорного серпанку видніється довжезна, біла як сніг борода. Ступав невідомий під бубон і жоломійку поважно і статечно, викликаючи у глядачів подив своїм ростом, поставою, суцільною чорнотою і жалобним супроводом.
Наблизився отак неспішно і врочисто і опустився навколішки перед дуком, який чекав на нього разом з іншими, піднявшися з місця; одначе господар не хотів ніяким світом допускати його

читати