Завантажити

переважно водичку п'ють, бо вони знай гаями і пущами, байраками й левадами, горами й бескеттям тиняються, вина нігде й не понюхаєш, хоч око собі вийми та кому плати.
- Я думаю! - мовила дукиня.- Ну, а зараз, Санчо, йди відпочинь, а потім ми ще побалакаємо гарненько і розпорядимося, щоб тебе при-снастили, як ти кажеш, до губернаторства.
Поцілував ще раз Санчо дукиню в руку й попросив її о ласку подбати про його Сірого, бо се, мовляв, світло його очей.
- Про якого такого Сірого - спитала дукиня.
- То, перепрошую,- Санчо на те,- мій каплій, осел би то, ушак. Скоро я вступив сюди в замок, я попросив отсю сеньйору дуенью подбати про нього, а вона так на мене визвірилась, ніби я сказав, що вона потворна або ж стара, хоть дуеньям більше годилося б і пристало ходить коло бидла, аніж у залах парадувати. Хай Бог милує, от уже кого не міг терпіти один гідальго, мій односелець, то це саме таких їмостей.
- Певне, якийсь хамлюга,- вкинула слівце донья Родрігес, дуенья,- якби він був ґречний гідальго, то таких, як я, на руках носив би.
- Годі-бо вам,- обізвалася дукиня,- цитьте, донья Родрігес, і ти, сеньйоре Пансо, зоспокойся клопіт про ушака я беру на себе. Якщо вже він такий клейнод для Санча, я пильнуватиму його як ока.
- Досить, як ви пильнуватимете його як осла,- заперечив Санчо,- ми з моїм ослом простота, і ми краще згодимося, щоб нас штилем штирхонули, ніж бути тягарем для вас. Хай мій пан запевняє, що в справах ґречності краще переборщити, ніж недоборщити, проте в осляцькому чи нехай каплійському ділі треба шанувати міру й держатися золотої середини.
На те дукиня одвітувала
- Візьми, Санчо, осла губернаторювати з собою, там його можна годувати уприпуст і від праці звільнити.
- А що ви думаєте, ваша милость, сеньйоро дукине - зауважив Санчо.- Сам я не раз бачив, як губернаторювати посилали ослів, отож-бо візьму свого з собою, се не така вже й дивина.
Знов розсмішили й потішили дукиню Санчові слова, й, одіславши його відпочити, вона пішла до дука, щоб всю ту розмову переказати. От між ними двома ухвалено й погоджено, що вони підстроять Дон Кіхотові знакомиту штуку та ще в геть-то рицарському дусі. І вони воістину підстроїли йому не одну, а багато таких-то штук, вельми удатних і спритних, що їх можна зачислити до найкращих пригод, розказаних у сій вікопомній історії. [497]

РОЗДІЛ XXXIV,
де оповідається, як вигадано спосіб відчарувати незрівнянну Дульсінею Тобоську; ось так і склалась чи не найславетніша на цілу сюю книгу пригода
Розмови з Дон Кіхотом та Санчом Пансою дуже дукові й дукині до смаку припали; укріпившись у намірі вигадати їм фрашку, фрашку з присмаком придибашки, поклали вони скористатися з Дон Кіхотової оповідки про печеру Монтесіноса, аби справити воістину преславну пригоду (найбільше дукиню, між іншим, вражало Санчове простосердя, той свято увірував, нібито Дульсінею Тобоську зачаровано, дарма що сам він подвизався за химородника і сам-таки цю штуку штукував); і ось, давши належитий розказ служебництву, дук і дукиня, через шість день по Дон Кіхотовім приїзді до замку, повезли його на лови з собаками, і то з такою ватагою облавників та псарів, що й королівському полюванню впору. Дон Кіхотові офіровано мисливський убір, а зарівно й Санчові - зелений, добротного сукна, одначе Дон Кіхот од убору відмовився, заявивши, що незабаром повертається до таборування та бівакування просто неба й возити з собою убрання та всяку примусію не з руки. Зате Санчо одіж узяв з наміром при першій-ліпшій нагоді її загнати.
Отож призначеного дня прибрав Дон Кіхот на себе риштунок, а Санчо Панса переодягнувся й, обладувавши Сірого, з яким розлучатися не схотів, хоть йому офіровано баского коня, пристав до гурту нагоничів. Потім вийшла одягна й ошатна дукиня, і Дон Кіхот, яко ґречний і поштивий кавальєро, посперечавшися з дуком, притримав її ступака за вуздечку. Врешті дісталися вони до лісу, порослого між двома височенними горами, і потому, як- розподілено лази, засідки й вартівні і всі порозходились, почалися лови, і зчинилися несвітський галас, гармидер і тюкання, так що за валуванням псів та турлюканням ріжків люди одне одного не чули.
Дукиня спішилась і стала з гострим ратищем у руках там, кудою, як вона знала, внадились бігати вепрі-одинці. З коней позлазили також дук і Дон Кіхот і поставали обабіч неї, Санчо ж пас задніх, із Сірого він так і не зійшов, побоюючись, що йому, пішому, може добряче натруситися. Заледве спішились і вишикувалися з численним почтом рядком, аж це гульк - просто на них, цькований псами і гнаний облавниками, пре здоровенний одинак, зубами-іклами клацає, весь запінений. Побачивши його, Дон Кіхот нахопив на руку щита, добув меча й рушив йому навперейми, слідом дук із рогатиною, а дукиня, та, аби дук не спинив її вчасно, була б вихопилася поперед обох. Тільки Санчо, уздрівши величезну звірюку, зіскочив з Сірого, рвонув щодуху тікати і спробував видертися на високого дуба; але йому не повелося скоро він доліз до середини дерева й ухопився за гілляку, щоб на верхівля стеребкатися,

читати