Завантажити

оцю сорочку, подаруй краще її Іванові!
Одарка (подає Іванові сорочку). Нехай тобі буде на спомин!
Іван. Оце так гостинець! Та як же гарно вимережена! За такий подарунок годиться й поцілувати!
Одарка (цілує його). Чому ж і не поцілувати?
Іван. Ну, та й поцілувала! Неначе вогнем опеклаї
Семен. Од щирого серця!
Іван. А ти, Семене, не дрімай,- частуй!
П'ють.
Семен. Чи в пам'ятку тобі, Іване, як ми ще за кріпацтва втікали у Басарабію? І тоді прикажчик хотів нас покропити різками за те,, що телят упустили в шкоду. А пам'ятаєш, як ми, було, в Акермані ховаємось по ровах та по плавнях, як, було, наїде становий! Зазнали ми тоді горя!..
Іван. Ех, лихо, лихо! Коли ти нас перестанеш няньчити? Хоч би ти на времня покумалося з багачамиї..
Голос за вікном: "Семене, а йди до волостії"
О. бач, вже й знову прислали! А що, тьохнуло серденько? Ну, вип'ємо ще та й ходім.
П'ють.
Гей, п'є козак, п'є,
Бо в козака гроші є,
Гей, за ним, за ним ненька старенька
Дрібні слізоньки ллє.
А за мною ніякий біс і сльозинки не проллє. Вставаймо та ходімі (Палива чарку). Будь здоров, сволбче, коли ніхто не хоче! Прощавайте до якого часу!
Одарка хоче обнять його.
Постривай, ще вспіємо попрощатись! Ще не одну кварту осушимо, доки лоба забриють.
Одарка. Приходь же до нас обідати.
Іван. Хоч і не проси, то прийду. (Танцює і співає).
Ой їхав я поза током,
Зустрів дівку з одним оком,
Така гарна, така гожа,
Побий її сила божа.
Ой їхав я із снопами, Сидить дівка під копами;
Я на неї задивився - Мені віз поломився...
Ой не жаль було б воза,
Коли б дівчина гожа,
А то руда та погана,
Та й та воза поламала.
"Сватай мене, козаченьку, Бо мій батько багач:
Сім пар волів на оборі, Ще й в намисті дукач".
Чорти бери, дівчинонько,
З твоїм батьком багачем, Все придане поздихає,
Ти погана з дукачем!
Не дивуйся, дівчинонько, Що я упивався,
Бо мій батько пивав сладко, Я ж у нього вдався.
Не дивуйся, дівчинонько,
Що я такий вдався.
Мого батька повісили,
А я одірвався!"
Виходять з Семеном. Завіса

ДІЯ П'ЯТА
Через чотири роки після третьої дії.

ОДМІНА ПЕРША
Середина Семенової хати. Семен і Іван сидять край столу. Одарка порядкує біля печі.

ЯВА 1
Іван, Се мені Одарка.
Іван (на милиці). Стало буть, отак стоїмо ми, а насупроти нас неприятель, одно слово: вармія. Скомандували нам; "У штики!",- ну, вони зараз навтікача. Ото вскочили й ми в ліс, здоровенний такий ліс! Дивлюсь, турчин із-за куща ціляє прямо в мене. Пафі А куля над самісіньким вухом-дзиз! Він баче, що не попав, та драла; я за ним!.. Догнав його та з переляку як шпортонув штиком, так наскрізь і проколов!.. От пішли ми далі. Коли це чую, щось під коліном неначе мене циганською голкою штрикнуло. Я зирк, а кров джерелом біжить. Тут я, як побачив на собі кров, так, як стояв, так і бабахнув об землю... І вже не пам'ятаю, як і в лазарет мене однесли...
Семен. А страшно на війні?
Іван. Спершу не так страшно, як сумно! Бо, куди оком не скинеш, всі мовчать. Салдати - як полотно; інший молиться, а інший плаче та просить товариша подать звістку додому, якщо часом його вб'ють. Дуже сумно! А як скомандують: "Марш!" - отоді тільки й почуєш, як серце тьохне, а далі вже й не чуєш його!..
Семен. Замре? От ти тільки розказуєш, а у мене на серцеві холоне й ніби волосся догори лізе...
Іван. Чого? Скільки, брат, не думай, а прийдеться помирать; так хіба не однаково: чи дома вмерти, чи на війні? А то горе, як калікою на весь вік зоставлять...
Семен. І нащо б то воювати!
Іван. Мабуть, треба, коли воюють.
Семен. Звісно, не нам, сліпим людям, відати про ті Діла; але ж, на мою думку, то краще було б не воювати... А що, мабуть, на службі й пісень позабував?
Іван. Правда, веселих мало зосталось у голові, а ті,-| що йдуть до самого серця, то раз у раз так і колупають ] тобі душу... Чи на часах, було, стоїш, чи походом йдеш - все мугичеш собі яку-небудь пісню і з кожною піснею згадаєш кого-небудь із наших слобожан... Хто його зна, як би я й на світі жив, коли б не знав пісень: певно, розпився б або здурів!.. Та то ж кожен день та все одно та й одно: "На калавур! Тихим шагом!.." Ляжеш спать, так і в сні тобі здається, що або маршируєш, або ж ваксиш чоботи унтерові... Як заберусь, було, куди так, що ні жодна людина не постереже, отоді-то набалакаюсь сам з собою та наспіваюсь!.. Згадаєш, було, своє одиночество, парубоцький вік, свою драну свитину і гірко заплачеш... Все ж таки тоді ніби краще було! Е, та що вже згадувать те, що ніколи не вернеться! (Помовчав). Чув я, чув учора, йдучи селом, від декотрих селян, що ти й геть-то гарний чоловік, що й людям помагаєш і сиріт не забуваєш... Учувши такі речі, я прямо, брате, й причвалав до тебе в хату. Вір, братухо, що коли б я прочув про тебе іншу славу, то вже на цім світі не побачив би ти мене!..
Семен. Чи ти знаєш, Іване, що завтра якраз чотири роки, як ми побралися з Одаркою; так оце вона й заходилась звечора коло

читати