Завантажити

бачу, що Микита тут! Чого ти замислився, мов та панянка, що заміж хоче?
Микита. Піди собі геть, не твоє діло!
Іван (шуткуючи). Ой-ой-ой!... Який сердитий! Зви-няйте, Микито Степановичу! Мені здається, що у вас мухи завелись у носі.
Микита. Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле?
Іван. Та цур тобі! Я тільки так... Слухайте, хлопці, я вам розкажу одну казку.
Деякі. Ану-ну, що ти там збрешеш?
Іван. Е, ні, це не брехня! Давно це, братця, було, ще за царя Хмеля, як було людей жменя. У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за кріпацтва він отаманував, так грошей нагарбав стільки, що, може, його і в дві тисячі не вбереш. І був у того чоловіка один одним син, гарний парубок і здоровий такий, що й вола б надвоє роздер; і такий щирий парубок!.. Тільки не до роботи, а до горілки та й до бійки... Ґуля той парубок та й ґуля! Чи то будень, чи свято, йому однаково. Б'ється, та лається, та бенкетує; і ніхто його не зупиня, затим що багатий!.. Ото раз, насмоктавшись усмак горілки, став він думать та гадать, що б ще таке вигадать, щоб людей здивувать і себе вдовольнить? Думав, думав, а далі й каже собі: "Е, не достає мені гарної дівки!" А в тім селі та була одна сирота, та ще й убога, і щиро вона покохалась з таким же сиротою, як і сама, і вже вони мали собі побратись, тільки б діждати осені. Як ось багатир почав за тією дівкою зорити; і де б то він її не зуспів: чи на вулиці, чи на роботі - лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йому межи очі, а він обітреться та й знов до неї...
Микита (скочив). Брешеш!
Іван. Хіба це про тебе? Правду ж, мабуть, кажуть, що на злодієві шапка горить!
Одарка. Правда, правда,Іване!
Семен. Стривай, Іване, я докажу твою казку.
Микита (виходить з-за столу). Всі ви брешете, як собаки! (Йде з хати).
Іван. Та хоч попрощайся!
Микита (до нього). Ну, сатано, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).
Іван. Отак! Спасибі тобі, паніматко, за вчорашню квашу...
Молодець Іван, неначе окропом ошпарив!
Омелько.
0 д а р к а. Добре відспівав!
Маруся. І за мене віддячив!
О м е л ь к о (частує Івана). За це на тобі. Іване, чарку горілки!
Іван. Та ти, Омельку, не дуже піддобрюйся, бо я й про тебе дещо знаю.
В с і (дивуючись). Про Омелька?
О м е л ь к о. Кажи, брате! Може, що лихе? Здається, за собою нічого такого я не запримітив, але ж збоку видніш...
Іван. Авжеж, видніш! А чом ти не випив повної чарки, як тітку частував?
О м е л ь к о (сміється). Та й тільки?
Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану, налий!
О м е л ь к о. Бач, куди гне! Дуже жирно буде! (Частує парубків).
Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? Чотири чотирники, п'ятий кавурник несуть кривулицю через тин на вулицю.
Семен. Я колись її знав.
Іван. Та й давно то, мабуть, було, ще за царя Го-роха, як було людей трохи?
Омелько. А справді, і я знав її.
Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех ви, неграмотні! Ану, вгадайте другу!
Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!
Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники - оці чотири пальці, п'ятий кавурник - оцей палець, кривулиця - ложка, тин - зуби.
Деякі. Тю, диви!
Маруся. Ану, я загадаю!
Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадайї
Маруся. Що буде, як козі мине сім літ?
Іван. Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть! Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить: Андрій, сім верст, по коліна?
Х р й с т я. І де він, матінко, повидирав цих загадок? Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита: "Як тебе звуть?", другий - "Чи далеко до села?", а третій - "Чи глибока ця річка?" Він їм усім трьом і відповів заразом: "Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!.. Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене лихо спіткало!.. Аж до плачу мені доходить!
Омелько. І певно, що лихо велике, бо й твар тобі зморщило; неначе постіл.
Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!
Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову повернуло б назад потилицею.
Маруся (зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?
Іван. Догадалася! Знаєте, панове-товариство, хотів я порадитись з вами, що оце восени вже хочу оженитися; годі вже бурлакувать! Та не знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не спада женитись!
Семен. От чортів парубок, яке приклав!
Одарка (засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!
Іван (до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що . заміж не хоче!
Регіт.
Одарка. А, бодай тебе!
Маруся. Це не в віко, а прямо в око попав!
Іван (до Марусі). Слухай, чорнява, брови, як сметана, сажею підведені, глиною зашпаровані,- чи ти підеш за мене?
Маруся. Як за

читати