Завантажити

ДРАМА В 5-ТИ ДІЯХ І 6-ТИ ОБМІНАХ.

Л И Ц Е Д Е Ї:

Семен Мельниченко, парубок.
Микита Гальчук, син старшини.
Іван Непокритий, сирота, побратим Семенів.
Омелько Вертелецький, парубок.
Одарка Степаненкова, дівчина.
Морозиха, удова.
Маруся
Г о р п и н а дівчата.
Христя
І старости. 1
Скубко.
писар. 2-й
К у г у т, селянин.
З а ч е п и х а, баба Одарчина.
1-й
2-й
3-й
4-й парубки.
5-й
6-й
7-й
Селяни..

Діється в Херсонщині.

ДІЯ ПЕРША
Село. Управоруч хата, навкруги город, заплетений лозою; в городі біля хати, з причілка, квітки, соняшники і маяенька верба. Уліворуч простяглеся село: хати у зелені, церква, садки, скирти хліба і вітряки... Смеркає.

ЯВА 1

Семен Мельниченко (йде згори шляхом, зупиняється, здіймо, бриля і ніби зачарований дивується). Ось і любий край, і рідне село! Давно, давно я попрощався з тобою, рідна батьківська оселе, дорога країно. Я покинув тебе ранньою весною; тоді ти була якась сумна, невесела, мов після пожежі, і на токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок, дерева були обголені лютою зимою... Тепер ти знов звеселіла; знов пишаєшся в скиртах та в стогах; знов хати заквітчались і потонули в зелені, і тільки де-не-де біліють помеж густими садками,- то виринуть, то знову уринуть, мов лебеді на безкраїм морі. Чи знайдеться ж у світі хоч одна людина, щоб не закохалась на цей любий, тихий та веселий рай? А он далі і церковця божа, а ген ледве мріють вітряки; далі степ, степ синій, як море!.. А он і хата милої - весела та світла, як погляд дівочий. Чого ж це у мене на серцеві ніби похолонуло? Руки тремтять, і голова, мов у вогні, горить... (Підходить до хати). Боже милий! Як тут гарно, скільки усякого цвіту! І свячена верба, що вдвох на вербній з завутрені принесли і посадовили, розрослась навдивовижу; мабуть, часто поливана. А он соняшник як височенно вигнався, ще й голову схилив, наче зажурився і думає тяжкі думи... Нібито він розуміє і сумує, що ось незабаром прийде зима, зв'ялить його, а буйний вітер вирве стебло з корінням і занесе його далеко...

ЯВА 2 Семен і Одарка.

Одарка (вийшла з хати, пізнала Семена і нищечком до нього підійшла). Хто це стоїть?
Семен (кинувся до неї). Одарко, серденько моє!..
Од арка. Е, ні-ні, постривай, парубче! Рукам волі не давай!..
Семен (тривожно). Що це з тобою?
Одарка. Ач який добренький,- підійшов крадькома та й в хату не йде!
Семен. Я ж оце тільки що прийшов і думав...
Одарка. Що вже Одарка не любить тебе?
Семен (зітхнув). Не думав, доки... А тепер думаю і думці не вірю...
Одарка (прожогом кинулась йому на шию). Орле мій! (Заридала). Щастя моє!.. Ох, боже ж мій, я ж думала, що тебе вже й на світі нема... Де ж це ти взявся? Звідки прилинув до своєї милої? (З радощів і плаче, і сміється).
Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Така ж жартівлива, як і перш була. Аж налякала мене так, що й господи!.. (Сміється). "Стривай,-каже,-парубче!" У мене аж душа завмерла, і ніби земля підо мною затрусилась...
Одарка (сміється). Коли б не так дуже скучила за тобою, то ще б гірш налякала. Як же ти змарнів!.. Слабий був? А оченята блищать, як зорі. Ти, певно, втомився, мій голубе? Ходи в хату, спочинеш...
Семен. Не годиться в хату йти; люди постережуть, почнуть базікати, що я й додому не зайшов, та... Ми ж ще не заручені. Тут так гарно, вітрець свіжий подиха. Сядьмо на хвилину та побалакаєм.
Сідають.
Що ж бабуся твоя, чи здрастують ще?
Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що "не втаїться коханнячко, як у мішку шило". А ти й не бачиш нашої верби, що вдвох з завутрені принесли та й посадовили?

С е м е н. Я вже з нею з першою привітавсяі
Одарка. Щоранку й щовечора поливала я її дрібненькими слізоньками. Згадаю, було, тебе і гірко-гірко заплачу. От і зараз губи вже й сміються, а сльози ще тремтять на очах. Не знаю, як я з жалю не вмерла. А оце як почали повертатись з заробітків, то я, кого не зустріну, зараз і питаю: чи не бачили, чи не чули чого про тебе? Прийде вечір, дівчата зберуться на вулицю, співають, сміються, а у мене й охоти нема - ні до пісень, ні до жартів... Так вже мене всі й прозвали Черницею.' А яку я пісеньку склала про свою журбу!.. Нехай колись тобі заспіваю. Правду ж кажуть, що "боже, боже, чого та любов не зможе"! А ти дуже скучав за мною?
Семен. Ти питаєш? Хіба твоє серце не ясніш моєї мови тобі розказує?..
Одарка. Воно мені завжди каже, що ти мене любиш дуже-дуже, більш всього на світі! І я вірила йому.
Семен. Вір, вір, голубко, йому, доки воно б'ється у грудях!
Одарка (обійма його). Буду, буду вірити! (Помовчала). Он вже й зірочка вечірня зійшла і засяла, отак тепер світло у мене на душі. То моя зірочка! До неї я щовечора молилась; їй одній я розказувала моє горе;
перед нею однією я сліз не ховала. Як же небо захмариться і моєї зірочки не видко, то мені так важко стане, ніби навкруги мене все

читати