Завантажити

ти що чула про... Маруся. Що вже я вухом чула, того у мене з язика не вхопиш!
Іван (зазира їй у вічі). Справді? А та не зяаєзп, куди пропав Микита?..
Маруся. А почім я знаю!.. Хіба меаі Микита що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?..
І в а н. Та так, ніби свояк з лівої щоки.
Маруся. Ти вже почнеш чорт батька зна що вигадувать та притулять горбатого до стіни! Прощай! (Пішла).
Іван. Ідіть здоровенькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нутру, що Одарка перш її йде заміж. Мабуть, ці підстаркуваті дівчата скрізь однакові, що дівку, котра йде раніш їх заміж, у ложці води втопили б!.. Що ж це Микити ніде не видко? Ще як позавчора бачив я його уранці в шинку, та й досі! Такий понурий був та сердитий, все пив горілку... О, завзятий, бісів парубок! Одначе Маруся, мабуть, щось знає... Треба сьогодні бути насторожі. Стривай, а це що? (Придив' ляється). Хто ж ото йде? Так і є: Семен з старостами! А хто ж то за старостів? Бач: писар Скубко та старий Кугут! Ану, заховаюсь та послухаю, що вони казатимуть: може, це й мені на старість знадобиться! (Ховається за жолобом).

ЯВА З Семен, писар Скубко і Кугут.

Кугут. Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить; а там вже, якщо той... то й тебе покличемо... Я пак і забув спитать, як ти з дівкою, що вона?.. Бо треба знать, з чого розмову почать...
Скубко. Да, обязательно!
Семен. Вона согласна!.. Тільки баба її неначе трохи... Каже, що Одарка ще молода. -"Нехай,- каже,- погуля..."
Скубко. А котрий же їй, примєру, год? Семен. Вісімнадцятий.
Скубко. Што ж, діачоика якраз у поре. Уже законний срок перескочила!..
Кугут. Та вже якось воно буде, якось-то господь нам допоможе...
Скубко. Знаєте, як то кажуть: "Що було, то бачили, а що буде, то повиднмо". Умієм заговорить зуби, і всьо будеть какурат!
Кугут. Ну, то ходім, пора! Господи благословиі
Старости пішли в хату Одарчину.
Семен. Хай вам господь милосердний помагаеі (Сіда на камені). І чого воно на вулиці так тихо: ні гомону, ні співів не чуть. Хоч би що-небудь глас подало. Тихо, всюди тихо! (Задумав-ся). Хоч би Іван на цей раа трапився, він би розважив мою тугу. Правду, мабуть, кажуть, що, перш чим оженитись, треба тричі зажуритись... Якісь сумні думки роєм обсідають голову, і одна другу жене і розбиває, мов хвиля хвилю!.. Одна думка не лізе мені з голови: з якого побиту Одарка позавчора, на вечорницях, як сказав я їй, що пришлю у неділю за рушниками, ніби злякалась і затремтіла, а потім якось чудно спитала: "А чи будемо ж ми щасливі?" Далі щось таке натякнула про Микиту, ніби боїться його... Став я її допитувать: хіба, може, кажу, Микита похвалявся? Вона замовкла й замовкла, неначе води в рот набрала. З того часу я серця свого не заспокою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, незабаром, усе, чим я жив, усе, що мене ті'шило на світі і що керувало моєю тяжкою працею, одіймуть у мене навіки... Мов вихор налетить, зопсує і пояама моє щастя...
Іван (тихо). Задумався... Чи не налякати мені його? Може, звеселю...
Семен. Неначе хто балака?
Іван (тихо). Почув! (Почина гарчати яю-собачи).
Семен (приглядається). Щось неначе лежить?
Іван гавка.
Собака, чи що?
Що воно таке?
Іван нявчить по-кошачи.
Іван співа півнем. Справді, чи не відьма?
Іван (хутко кидається до нього і балака не своїм
голосом). Здоров будь, козаче!
Семен. Це ти, Іване?
Іван (своїм голосом). А то ж який біс! А куди це ти налагодився?
Семен (усміхнувся). Хіба ж від тебе виховаєшся? Одначе спасибі, що ти прийшов, а то я трохи не здурів;
така мене туга взяла.
Іван. Чорт батька зна, чого журиться? Кажуть же, що кому хвортуна служе, то він ще й хвортуну лає. Дівка його любить, що й душі не чує, а його бере туга! Чудасія, та й годі.
Семен. Та баба Одарчина щось морочить! Іван. Сказано, стара! Треба ж показать, що в ній
вся сила. А може, боїться, щоб чого не нашкодив Мики-тин батько?
Семен. То-то-бо й є! Щось і Одарка ніби не та стала!
Іван. Говори! Одарка баби не послуха; не так вона тебе любить, щоб послухала бабиних витребеньок, тільки...
С к у б к о (на порозі). Семйон, гов! А йди сюди! Іван. Бач, он вже й гукають тебе. А що, тьохнуло серденько? Іди ж, іди! Там вже Одарка виглядає тебе з хусткою.
Семен (весело). Приходь же, Іване, на сватання - ти ж у мене й за боярина будеш! Та клич усіх хлопців.
Іван. А я дуїмав, що ти за боярина покличеш якого-небудь дуку...
Семен. От ще що вигадав! Ми ж з тобою не чужі: пам'ятаєш, як колись хрестами помінялись?
І в а н. Я пам'ятаю, аби ти не забув!
Семен. Приходь же, Іване, на сватання! Та збігай за одним заходом і за музиками. (Пішов).
Іван дивиться йому вслід.
Іван (один). Чудний парубок: дівка без міри його любить, а його бере туга!.. Коли б мене так дівчина любила, то була б у мене й сорочка вишивана, і стьожка шовкова, а то яка у мене стьожка? Тільки слава, що стьожка: мотузка, а не стьожка! Ех, чорти його батька знає, здається, і робиш гірко, і їси усе ж

читати