Завантажити

стола.

— А тепер буде тихо чи ні? — промовляв за кождим стуком.

Помогло. Жінки втихли. Іван випустив їх із своїх рук і сказав:

— Махайте спати.

Варвара вийшла без "бувайте здорові". За нею потягся Гринько. Пазя лишилася.

— Та й ти вже йди! — обізвався до неї Іван. — Завтра рано вставати би до роботи.

Пазя вийшла, а за нею Йван. Завів її до стайні. Це була прибудова до його хати, під одною стріхою, якраз місце для одної корови. Він тут спав у жолобі.

— А вважай, не впадь на корову! — говорив Іван до Пазі. Але вона не могла ще забути своєї суперечки з Варварою. Взяла Йванові докоряти, що він не обстав за нею, та й зачала йому доказувати, що її була правда, а не Варварина. Та Йван не хотів цього слухати, чия правда, а хто провинився. Він так привик уже до бабських сварок і бійок, що зовсім не кортіло його довідатися, з-за чого посварилися Варвара з Пазею.

Гринько проводжав Варвару і безперестанку намовляв її, аби йшла за нього заміж. Варвара навіть не чула, що він говорить. Зовсім так, як би його біля неї не було. Ішла, трохи потикаючиоь, і говорила сама до себе. Відказувала на Пазю. Називала її всяко. Всі зневаги, які знала змалечку й яких вивчилася в місті, сипалися тепер із її рота, як із рукава. Викрикала голосно про всі крадіжки Пазі в панотця та про своє знакомство з паничем. Належала до тих жінок, що не вміють потиху думати. Тож виповідала навіть такі справи, що їх знаття людьми могло їй пошкодити. Розмовляючи з криком сама з собою, вимахувала ломакою, ніби когось б'ючи: уявляла собі свою ворожицю зараз тут, перед очима. А без ломаки ніччю не випускалася, хоч це не є звичаєм молодиць ходити з палицею.

Помітила Гринька аж коло своєї хати перед дверми. Зразу приглядалась йому, дивуючись, відки він тут узявся. Нараз присіла й загримала хутко ломакою об землю. Так вигонять курей або свиней із грядок.

— Марш! А підеш ти! — кричала на нього, як на пса. Пішла до сіней і замкнула за собою двері.

Гринько стояв, мов не при собі. Ті Варварині присюди й той гриміт ломакою об землю налякав Гринька. Зовсім забув, яку мав постанову, йдучи сюди. Він думав зайти силоміць до хати, бо тепер Варвара п'яна, то легше здасться на підмову та й не матиме сили вибити його. Отже цілу цю постанову викинув йому той переляк чи зачудування, яке нагнала йому Варвара своїм поведенням. Почувався так, як той зайчик, що наскочить у лісі на сидючого чоловіка. Намість тікати, то зайчик із дива стає на задні лапки, нащурює вуха й приглядається тій чудасії.

Коли ж отямився Гринько, то вже не мав охоти добуватися до дверей. Обернувся й пішов. Розумів тепер дуже добре, що Варвару вже стратив навіки. Лиш одним один мав жаль до свого каліцтва, а саме: що не має спромоги вбити Варвару. Коли б так руки йому служили, то зараз украв би десь сокиру, розбив би двері й морснув би Варвару сокирою в чоло. Нехай би ані дригнула!

Любив Варвару так, як любить зайчик своє життя, коли за ним лис гонить. Тепер бачив, що те життя втікає від нього. Знав добре, що жодна дівчина за нього не піде. Лиш одна Варвара була йому під пару: він злодій, а вона сільська повія. Він — злодій п'ятнований, бо він сам вірив у те непохитно, що, покрививши йому пальці, назначила його природа на злодія. Ніхто з кревних не хотів держати його в хаті, бо він до тяжкої роботи не здатний. Батька ні матері не мав уже, відумерли його перед п'яти літами, лишаючи йому чверть моргу грунту. Хату дістав старший його брат, що вмер перед двома роками, лишаючи вдову з трьома дітьми. Удова вийшла заміж удруге, і обоє гонили Гринька від хати, як скажену собаку. Ще часом його стрик, Павло Гаєвий, передержав його якийсь час у себе, але недовго. Тепер мешкав Гринько на оборозі в Павла Гаєвого. Одначе крадьки, так, що ніхто не знав, навіть Павло ні. Закрадався на той оборіг уночі, як уже всі спали в хаті.

Гринько ходив також до Прусс. Казав, що був за мірошника в якімось млині. Чи воно правда, ніхто цього не доходив. Знали тілько, що торік приніс гроші з Прусс. Цього ж року пішов також, але вернув за два тижні. Роботи не знайшов, гроші ж приніс.

Роздумав собі так, що ожениться з Варварою, бо вона має хатчину й городець. Рахував, що на бульбу й капусту вистане їм грунту. А на решту старатимуться кожде по-своєму. Вона в молодих панів зароблятиме, доки ще сама молода, а він також буде промишляти так, як досі.

Він ходив щодня рано до міста та старався щось украсти: горнець, склянку, батіг, фарбу, цвяхи, що-небудь. Розуміється, це не завсіди йому вдавалось, але все приносило йому деякий крейцар. Мав знакомості з львівськими злодіями, виїздив навіть до Львова помагати їм. Головна його поміч була — переховувати крадені речі. Як заходила небезпека, що поліція попадала на слід злодіїв, то вони передавали йому речі на сховок. І він їх ховав добре, що ніхто інший не вдав би так. Розносив ті речі по селу й ховав їх людям в острішки або закопував десь у дебрі. За якийсь час віддавав злодіям ті речі, а вони за переховок йому платили. Але він би з тої

читати