Завантажити

на під. Кілько разів виїздила їмость із дому, завсіди заставала якусь позму. Треба вважати на панотця, як на малу дитину, треба ховати перед ним усе, як перед дитиною сірники і ніж. Намість пантрувати ключів, то його висадило на стрих, аби Пазі лишити час нишпорити по спіжарні. Навіть не знає, коли Пазя вийшла. Та ще й тішиться, як та маленька дитина, що вдалося їй розпороти пішевку й пустити пір'я на хату.

Пазя вернулася задихана. Вибріхувалася перед їмостю, що лиш тепер вийшла. Ходила буцім до Йванихи передати їй гроші на шнурки до черевиків, бо пірвалися, та в неділю не матиме в що взутися. Клялася в душу й тіло, що правду говорить. На доказ того розповідала їмості, що до Йванихи принесла сьогодні акушерка свіжу дитину.

Як їмость її запиталася, чого в спіжарні бракує муки й сиру, то вона обрушилася. Її ще ніхто на крадежі не спіймав, та й дасть господь милосердний, що ніхто цього не діжде. Вона не боїться й зараз присягнути, що нічого ніколи не порушила.

Не було що їмості далі й допитуватися. Зрештою, не хотіла зчиняти великого крику, аби панотець не довідався, бо він би зараз розвів таку сварку, що ще до тої шкоди сміх би з себе зробив.

Пазя правду казала, що ходила до Йванихи, що передала на шнурки та що до Йванихи принесла акушерка свіжу дитину. Але також правда, що Пазя вкрала муки й сиру, та й віднесла до Йванихи.

Як тільки в панотця полягали спати, відчинила Пазя тихесенько в кухні вікно, вискочила надвір і пішла бігцем до Йвана.

Там сьогодні, з нагоди гостювання акушерки, був могорич. Іван мешкав недалечко від церкви. Там стояло рядом, може, яких десять хат, межи ними й Іванова. Бо на цих пісках не держиться село так купи, як на чорній землі. Село Вороничі порозкидане на великім просторі. Хоч невеличке, а ділиться на три присілки. Скоро кілька хаток при купі, то вже й присілок. Майже кожде господарство має весь грунт укупі. Там і будинки стоять. Такі будинки не чіпляються сусідських, як на Поділлі, але стоять одинцем. Котрий господар багатший, то має до обійстя свою дорогу, а котрий бідніший, то обходиться стежкою.

Такою стежкою зайшла Пазя до Йванової хати. Хоч мала, отже мусила Пазя схилитись, як уходила досередини: такі двері низькі. Хатчина тісненька. Перейтися по ній не було місця, можна лиш сидіти або стояти. Зараз біля дверей направо стояла велика піч із припічком, що займала собою майже третину хати. Насупроти дверей стояв стіл під стіною на перехресних ногах, нині застелений скатертю. Попід обі стіни, одна наліво від дверей, а друга напроти них, простягалася широка лава на ковбках, закопаних у землю. Біля печі — прилавок, а на нім спиралось одним кінцем кілька дощин. Другий їх кінець спирався на лаві, що йшла попід стіну. Ці дощини — буцім ліжко. От і вся обстановка в хаті. Не було тут ані килимів, ані вишиваних подушок, ані мисника, ані мальованого комина, ані навіть таркатої верені, як по інших українських селах. Голісіньке. Не знати, чи через бідну землю затеряли тутешні люди почуття потреби прикрашувати свою домівку, чи через недалеке вже сусідство мазурів. Бо мазур не любується в прикрасах. Він старається за те, що йому потрібне, а не за те, що красне.

У хаті душно й воняло, бо під припічком мало своє леговище порося, що Йван його приніс собі від панотця. Ця духота й цей сопух запаморочували доразу кождого свіжого, що входив до хати.

Але зате був добродійством для тих дітей, що жили на вдержанні в Івана. Ці діти, заголомшені вбийчими газами, западали в глибокий сон або куняли на печі, затуманені, тратили апетит і не потребували кричати з голоду.

Опріч акушерки, застала Пазя з чужих удову Варвару. Сиділи за столом і балакали. Акушерка невеличка, але груба, вже старша жінка. Таке мала лице, що якби їй приправив вуса, то ніхто би не пізнав, що це жінка.

Іваниха була ростом більша від Івана. З виду на свій вік застара, хоч на ділі молодша від Івана. Лице в неї червоне й напухле від горілки. Заєдно лучалась їй нагода впиватися, бо бувала зчаста в місті та діставала від акушерки напитки. Так привикла до цього, що й за свої гроші купувала. Іван про це не знав та й не міг знати, бо він приходив лиш на ніч додому. Він був скупий, не позволив би їй видавати гроші на горілку. Одначе вона мала такі гроші, про які він не знав. А як їй цих грошей забракло, то відносила до корчми муку й збіжжя.

Ждали на Пазю з вечерею. А як вона надійшла, кинула Іваниха на окріп пироги. Але горілку вже пили, бо на столі стояла надпита до половини пляшка, а побіч неї кусень хліба.

Ще пироги не зварились, як увійшов до хати Гринько. Приніс із собою кошіль і зараз-таки зачав відти виймати горілку, пиво й ковбасу. Боявся, щоби Йван не вигнав його зараз із хати, для того показував на самім вступі, що не прийшов упорожні, але вповні. Добре зробив, бо Йван таки налагодився був викидати. Та як побачив стілько добра, то лиш усміхався тим своїм придуркуватим сміхом, Іван був наче та бджола-сторож, що чатує в вічку улія цілий день і цілу ніч. Скоро занюхає чужу бджолу

читати