Завантажити

не давали ще причини до такого постійного щастя, яке його тепер дожидало. Тоді передумував він події з цілого року, потім з попереднього року і... найшов! Дивувався, як це йому зараз не прийшло на думку?!

Адже всі роки, починаючи від того вигаданого першого іспиту, були для нього нічим іншим, як тілько рядом часу безнастанної журби, гризоти й розпуки. Чи ж після цього дивниця, що по безперестаннім горю та жде його постійне щастя?! Таким вислідом передумування вигнав Славко зовсім із свого серця страх перед забобоном. Тепер міг спокійно віддатися мріям про недалеке щастя. Ось Краньцовська, багата жінка, залюблюється в його підстрижених вусах до нестями. Очевидно, саджає собі його, як проститутка свого гостя, на коліна, гладить його попід бороду, а може, навіть удасть ліпше проститутки примилюватись: адже вона його любить! Схоче вона щоднини такої забави безперестанку. Нічого легше, як узяти собі Славка на вдержання, нехай буде за чоловіка. Зробить його господарем тих двісті моргів, що купила за своє віно. А тоді нехай журяться іспитами собаки. Вона ще й гніватиметься на нього, якби він зважився хоч словом згадати за якусь науку. Лишень часом, може, буде поезії писати для Краньцовської. Він же пробував цеї штуки ще в гімназії, а потім зовсім закинув. Не велика це штука. Треба тільки так писати, аби й самому нічого з того не розуміти, бо ж він не розумів і чужих поезій: був певний, що автори також не розуміли. Тільки з правописом і інтерпункцією біда. Але такі справи належать до того, що друкує. Йому ж за те платять: мусив вивчити. Зрештою, цею штукою займатися буде віднехотя, принагідне, аби здивувати Краньцовську. Головним же його спортом буде господарка. Візьме собі такого Йвана, як батько має, та й господаритиме так, як батько. Лиш коней держатиме більше: молодих лошаків, бо він любить придивлятися, як вони брикають. Правда, на перешкоді стоїть Краньцовський, але з ним коротка справа. Славко ж вичитав у записках церковного права поради про вбивство мужа. Розуміється, за такий учинок Славко би не брався! Він м'якого серця: не вбив би й горобця. Найдеться якийсь інший, що стане Славкові в пригоді. Справиться так спритно з Краньцовським, що Славко навіть не буде знати, як і коли.

А зрештою, чорт бери Краньцовську й її чоловіка. Злакомиться на Славка якась інша, ще багатша. Вона не буде мати чоловіка. Удова чи панна: все йому одно, лиш аби мала такі маленечкі губки, як Краньцовська. Навіть може бути старша. Хутче її чорти вхоплять. Найде собі тоді іншу. Господарка приноситиме йому незміренні прибутки. Бо він патріот: упишеться до читальні. Мужики аж битимуться, щоби дірватися до роботи на його землях. Бігтимуть вдосвіта наввипередки, бо котрий спізниться, то вже не найде роботи в патріота.

Уже в крайнім випадку відрікається Славко й господарки. Пристане й на жінку заміжню. Нехай буде заміжня й безземельна, лиш би грошовита. Побудує йому вигідний домок і буде доїздити. Найме йому кухаря, що годуватиме Славка, як на заріз. Ще й заборонить йому під великою карою будити Славка до підвечірку. Нехай Славко висипляється від обіду аж до півночі. Намість вечері й підвечірку подаватиме цей кухар другий обід опівночі. Тоді й з'являтиметься тота багата дама. В неї зовсім такі губки й таке личко, як у Краньцовської.

Лиш то біда, де до лихої матері шукати за тими жінками?!

Славко не любить ніде рушатися з дому. Певне, в місті стріне його якась. Там же їх багато волочиться. Зачепить його так, як зачіпали проститутки у Львові:

"Може, підемо?"

Славко глипне спідлоба, чи вона схожа на Краньцовську. Ні!

"Уступися!" — скаже їй і піде далі.

Аж ось йому настрічу інша:

"Може, підемо?"

Ця вже викапана Краньцовська. І такі губки, й таке личко, й така на зріст, іще й така утленька.

"Ходім!"-буцім віднехотя бовкне Славко.

Вона ж на радощах скакатиме біля нього, мов той горобчик.

Отак роздумував собі Славко. Правда, не цими саме словами, бо він і не роздумував словами. Він бачив усі ті події, неначе в театрі на сцені. Навіть себе самого там бачив із підстриженими вусами, як відвертається від таких жінок, що не схожі на Краньцовську.

Ще актори не зійшли зо сцени, ще акція була в самім розгарі, як Славко заснув наново. Спав, як звичайно, доти, доки їмость не збудила його до кави.

У місті, ідучи до фризієра, побачив Славко Потурайчина й доктора Фалькенбаума. Оба йшли назустріч Славкові. Доктор Фалькенбаум пхався на Потурайчина, підставляв своє вухо під його рот і в той спосіб тручав його з хідника в рів.

Порівнялися зо Славком, привітались, і Фалькенбаум зачав говорити:

— Я бороню їх цілком безінтересовно. Можете це кождому сказати.

Потурайчин йому перебив:

— Та чекайте! Пан Матчук іще не знає, що сталося.

Фалькенбаум приклав праву руку до свого вуха й ткнув його Потурайчинові під ніс:

— Що! Що ви кажете? Може, ви дали мені хоч крейцар? Ані мені, ані мому шефові.

Із гіркою бідою вдалося Фалькенбаума втихомирити. Потурайчин розповів Славкові, що має

читати