Завантажити

порожню, так зараз викидає, а як сама не здужає, то кличе других на підмогу... Тоді її, голодну гостю, жальцем у спину: "Не лізь, вража дочко, до чужого улія". Коли ж гостя повна, що не лишень мав для себе досить, але мусить і другому вділити, бо як ні, то мед боки порозпирає, тоді сторожиха низький поклін перед гостею: "Просимо, сестричко, ближче, то все одно чий, аби улій".

Зачалася вечеря таки від Гринькового приносу. Пили горілку й їли ковбасу. Іваниха напувала горілкою і свої рідні, малі діти, два хлопчики й донечку, що ще не спали, але сиділи рядком на тих дошках, що становили ліжко. Була такого переконання, що горілка додає дітям здоров'я. Як же їм дала по кусникові ковбаси, то котре перше вхопило, зараз тікало на піч на самий зад. Там оберталося до стіни й, держачи ковбасу цупко в руках, рвало її зубами стілько, кілько влазило в рот. Але, однако, лупало очима на боки, чи не закрадається хто видерти. Достоту як та собака, що вхопить кістку й ховається з нею на недоступне місце. Нехай тільки що ворухнеться поблизу, зараз собака гарчить.

По вечері пили пиво, а акушерка, не так п'яна, як запаморочена духотою й сопухами, наказувала Йванисі:

— А пам'ятайте, Йванихо, що на похорон цеї дитини призначено сто корон. Скоро лиш умре, то я вам сама своїми руками принесу гроші. Отут перед вас поставлю на стіл. Аби мені так матінка Христова допомогла зайти додому!

А Йваниха була водно п'яна: вона зачинала вже пити від досвітку. Сперлася ліктем на стіл і кивала побожне головою за кождим словом акушерки. Потім промовляла до неї ласкаво:

— Ей! Не кленіться, пані, бо я вам і так вірю. Очі видять, що цій дитині не може бути довгого життя. Таке воно марненьке, таке делікатне, як пушок. Не знати, чим би його й прокормити. Але чим бог дає, тим християнин годується. Самі не їмо ніщо інше, тілько бульбу та й капустку, та й воно мусить до цього привикати. Скоро непривичне, то зразу дістане такий животик, як бубен, але що діяти? То все дар божий. Дякуймо йому, небесному, що родить бульбу та капустку!

А Гринько провадив розмову з Пазею. За кождим словом рухав шкірою на голові та й вухами. Просив Пазю, щоби вставилася за ним у Варвари. Нехай Варвара вийде за нього заміж. Пазя вставлялась, а Варвара не хотіла й слухати. Тоді Пазя сказала до неї:

— Та він каже, що давав тобі якісь гроші.

Варвара влютилася:

— Задурно мені грошей не давав. Що собі такий каліка гадає? Та мені в місті пани, такі біленькі, з золотом на зубах, та дають по дві корони. А якийсь панич та дав мені такий маленький вишиваний черевичок. Висів у нього на стіні над ліжком.

Вийняла з-за пазухи червону платинку, розв'язала й витягла підставку на годинник у формі маленького вишиваного тихолазика. Певне, вкрала з-над ліжка, бо ця річ їй ні до чого не придатна, то й нікому би до голови не прийшло робити їй такий дарунок. Показала Пазі, й обі оглядали те диво. А тим часом Гринько говорив:

— Будеш видіти, Варваро, що візьмеш гріх на душу, бо я, бігме, повішуся!

— Таки це найліпше зробиш, — відповіла Варвара спокійно, — бо ти в криміналі мусиш сконати; такий каліка, як ти, та не витримає кримінальським мурам.

Потім обернулася знов до Пазі й оглядала черевичок. Були вже обі п'яненькі і задурманені сопухами, тим-то й не довиджали добре, особливо що маленька лампа на стіні задля браку чистого повітря майже погасала. Іван сидів мовчки на лаві під вікном. Сперся ліктями на свої коліна, а пальці запустив у розкуйовджений волос. Дрімав. Варвара завила старанно тихолазик у платинку, сховала за пазуху та й обізвалася до Пазі:

— Я це хочу подарувати вашому паничеві.

Пазя розсердилася. Її маленькі очка займилися вогнем, а лице почервоніло, як на морозі.

— А тобі зась до панича! — крикнула на Варвару й додала зневажливе, простацьке слово. Варвара також розлютилась:

— То я — сяка-така! А ти ліпша? — Устала з лави й справила до Пазі кулак. Кивала ним над її чолом і приповідала: — Коли хочеш знати, то я вже була з паничем!

Пазя також устала й кричала їй у відповідь:

— Брешеш! — Потім відбила її кулак своїм і сказала: — Ти накивай матері своїй над гробом, не мені над головою!

Тепер обидві разом прозивали себе послідніми словами й тягалися за волосся.

Ані Йваниха, ані акушерка, жодна не обзивалася. Вони тільки витріщили здивовано очі й приглядалися. Ні одна з них не була певна, чи це зіправди діється, чи лиш їм привиджається. Такі були п'яні й запаморочені.

Зате Йван умішався поміж роз'юшені жінки. Устав поволі з лави, позіхнув і, зовсім не кваплячись, приступив до них, одною рукою вхопив Варвару за коси, а другою Пазю. Потім розвів руки широко, розділив жінки й крикнув на них:

— А тепер мовч одна з другою!

Але вони не мовчали. Паплюжились далі й рвалися одна до одної з кулаками. Іван над ними гукав:

— О! Небого, як я держу, то руки мають бути в вас закороткі!

Потім нараз сіпнув їх обі докупи та й товк чолом об чоло.

Від цього йшов такий голос, начеби хто стукав чиколонком до

читати