Завантажити

собі: це вже добре! Якурат на третім дні приносить мені той передній фельфебер усі гроші. Ще й картає мене. "Я, — каже, — був для тебе цілі три роки такий добрий, а ти хотів мене шаржі зопсувати, до гарнізону всадити". Я мовчу, що маю казати? А в собі таку гадку маю: "Картай, можеш і вибити; добре, що мої гроші в жмені". Я стулив їх, як приніс додому, то не рушав і донині. Настають нові гроші, я їх заміняю та й знов до книжечки. Так я собі постановив, що не видам їх, хіба на яке дуже велике свято.

— А мені не позичили би-сте з тих грошей десятку, аби я її тут положив на стіл? Зараз дома віддам, — запитав війт, сміючися, буцім жартом, щоби не набратися стиду, якби Іван відмовив.

Іван згодився:

— Чому? На таке діло позичу.

За війтовим прикладом зачали й інші шукати грошей, а деякі зичили у сусідів. Ті, що не мали наміру приступити до складки, висунулися потихеньку з хати та й пішли додому. Тепер настало вільніше: люди вже так не глотилися. Опріч трьох, усі, що були в хаті, одні зложили свої гроші, а другі приобіцяли зложити їх якнайборше.

— А ти, Гриньку, не даш? Таж ти приніс із Прусс великі гроші! — обізвався Неважук до парубка, одягненого в цивільну одіж.

Ця одіж була зовсім нова й порядна, тілько завелика на Гринька. На плечах вона якось морщилась, що здавалося, немов Гринько трохи горбатий. Штани на нім задовгі так, що він мусив їх підкотити, аби не приступати ззаду зап'ятком. Отже рукави не були задовгі. Видко, що в Гринька були руки задовгі проти його особи. Він міряв у склепі одіж проти своїх рук, і для того вона виходила для нього завелика. Ті руки були взагалі якісь незвичайні. Пальці на них якісь занадто грубі, гудзуваті, страшно покривлені, так, що заскакували один на одного. Покривило йому їх, мабуть, унаслідок якоїсь хороби. Він був чорнявий, волосся їжилось йому догори й обростало майже ціле чоло аж до брів. Відповідаючи Неважукові, рухав шкірою на голові, а попри те рухались потрохи й його малі вуха.

— Я до складки не пристаю, але зате в читальняній крамниці буду всьо брати. А ковбаса, яка лиш буде, то куплю її відразу цілу. Як сам не з'їм, то дітям пороздаю.

Потурайчин уважав за відповідне намовляти Гринька, аби пристав до складки, коли має гроші. Він устав з лави, трохи простягся, щоби випростуватись, та й підійшов до Гринька. Переконував його, що вложені гроші не тільки не пропадуть, але й будуть іще приносити процент. Гринько цілий час позирав Потурайчинові десь на живіт; там висів нікелевий ланцюжок від годинника. Гаєвий підступив тихцем до них обох і пильно назирав за рухами Гринька. Аж нараз, ех! як не парне тою своєю величезною рукою по кривих пальцях Гринька! Пішов лоскіт, як з батога... Гринько схопив другою рукою побиту руку, махав нею по повітрю, скулився, скривився й сичав. Іще не зараз промовив до Гаєвого:

— Ой вуйку, таж я каліка!

— Ти каліка? — відповів Гаєвий. — А за ланцюжком пасеш очима, як кіт за салом?!

Гринько, скулений, помахуючи побитою рукою, вийшов з хати.

На Потурайчина ця подія зробила дуже немиле враження. Він сів на лаву чогось засоромлений і згортав з чола космики свого довгого волосся, що лізло йому аж на очі. Потім промовив до Гаєвого, що ще нічого злого не сталося, як Гринько позирив на ланцюжок. А зрештою, цей ланцюжок нічого не варт. Та Гаєвий був інакшої думки.

— А нехай би й крейцара не був варт, то не позирай на нього ласим оком, — сказав Гаєвий. — Я вже знаю, чого він за ним так водив очима, адже то мій якийсь велебний братанич.

Потім обернувся лицем на хату та й говорив до всіх з досадою. Аж кричав:

— То вже раз межи нами має бути святий Неруш! Упадаймо, люди, на святого Неруша! Згадуймо цього святця на кождім поступі!

— Але той святець мусить бути дуже худий! — обізвався другий молодий чоловік, що не хотів пристати до складки. Він був одягнений у військовий кабат, на шиї розчінканий: мабуть, щоби показати на твердо прасований високий ковнірок і блищачу жовту спинку. Та ледве виговорив свій жарт, як з лавки піднісся Іван-наймит і тріснув того чоловіка в лице.

— Іди й ти за Гриньком, та там будете оба сміятися з того святця, - сказав Іван, — а тут стули хавку!

Ударений вийшов з хати, а йдучи, грозив Іванові, що ще з ним десь стрінеться.

В хаті якийсь час настала тишина; всім було ніяково. Навіть співак не користав із тої тишини, щоби хвалитися своїм голосом. Аж нарешті обізвався Неважук:

— О! це дуже добре! Шкода, що ще не було Тупого, аби і його так почастувати. Сьогодні каже мені під церквою: "То ти, — каже, — до читальні? Ти, — каже, — не здужаєш стілько заробити, кілько я вкраду!"

Тепер і Славко пристав до розмови: сказав про Тупого, що кликав Славка на збори та й показав йому, в кого ті збори.

— Не вірте, паничу! — сказав на це Неважук. — Ви, певне, його на чімось приловили, та він вибріхувався перед вами. Він на брехню такий спритний, що цигана би обдурив.

Була вже пізня пора перед вечором. Потурайчин спішився додому. Одначе на відхіднім хотів іще конче

читати