Завантажити

спущеною вдолину головою й журився. Потурайчин спішився. Побачивши, що Славко не рухається з місця, став з ним прощатися. Славко прийшов до себе.

— Я вас підпроваджу, — сказав і пустився далі йти з Потурайчиним.

Потурайчин, видко, думав тілько про вороницьких читальників, бо зараз зачав хутенько про них розказувати:

— Я переконався, що вони не такі злодії, як про них усі думали. Правда, є кілька запеклих і головних злодіїв, що сиділи вже по криміналах, ви їх сьогодні самі бачили, але ці злодії не є витвором села. Тут передовсім завинила близькість великих міст, де є злодії, що перейшли всіх вороницьких накупу. Від них набралися вороницькі замилування й сприту до цього промислу. А всі решта вороницькі люди дуже порядні, а що найважніше — підприємчиві. Вони майже всі займаються торговлею свиней. Але, розуміється, на дуже малі розміри. Купують у мужиків, та й мужикам продають. Лиш одно було в них дуже дивне, з чим я собі зразу не міг дати ради. Ніхто з них не вважав крадіж за зле діло. Та ще мало того: вони вважали злодія за якогось ліпшого чоловіка. На кождий спосіб думали, що кождий чоловік був би дуже радо злодієм, якби лиш мав змогу й умів. На їх думку, кождий розумний і спритний чоловік — злодій, а хто не краде, то лиш для того, що не має ніякого хисту ні до чого. Ставляли мені такі аргументи, що мені з ними годі було справитися. Я, видко, замало ще студіював суспільну економію. Зрештою, признаюся, що, окрім популярних брошурок, я нічого більше з економії не читав. Вам прийшлось би легше збити їх аргументи, бо ви робили вже іспит з економії.

Славко зважився сказати правду:

— Я, товаришу, зовсім економії не знаю, навіть не знаю, що воно таке.

Був приготований признатися до всього перед Потурайчиним. Перед цим чоловіком не хотів грати комедії. Але Потурайчин не порозумів Славка. Бо одно, що не мав ніяких підстав до правдивого вирозуміння Славкових слів, а друге, так був захоплений своїм оповіданням, що навіть не призадумувався над глибшим значенням слів свого товариша. Він говорив далі своїм звичаєм дуже хутко:

— Передовсім вони не виділи найменшої різниці поміж купцем і злодієм. Ставляли мені за приклад себе. "Як я, — каже, — куплю порося та й зараз перепродам із зиском, то я краду в того, що купує, прецінь порося мені не вродило тих кілька корон. Або я крав у того, що мені продав, або в того, що в мене купив!" Через те не мали вони себе за ліпших від того Гринька, що оглядав мій ланцюжок. А ще ставляли мені такий аргумент, що купець краде в кождого: бідний чи багатий. Головний же злодій краде або в банку, або в якого багатиря. Тим-то робить меншу шкоду, як купець. Вони бачили в місті самих злодіїв: що пан, то злодій. Ще мене брали й на патріотизм. Переконували мене, що нам треба вчитися розуму від поляків, бо от вони крадуть голоси при виборах та й зате мають більше своїх послів, аніж би їм належалося. Довго ми сперечалися, й мої аргументи якось не йшли їм до переконання. Аж одно їх переконало: я їм говорив, що тепер світ переміняється. Давно був такий світ, що хто був більший розбійник, спритніший злодій, тому й ліпше поводилося. Остатки цього світу ще завважаються досі. Але ми, нові люди, маємо цей світ перетворити. Боремося за те, щоби в тім новім світі запанував порядний чоловік, той, що працює, а не злодій і розбійник. Для того вони взялися з таким завзятком до будови читальні, бо їм здається, що вони тепер поклонники якоїсь нової віри. Вже навіть обібрали собі нового святця, "Неруша", за свого покровителя. Сказавши ті слова, Потурайчин сміявся щиро.

— А чого ви так надиралися, аби жінки вписувалися до читальні? — запитався Славко.

— О, це треба конче, — відповів Потурайчин. — Ви не знаєте, яка тут деморалізація. Вороницькі люди приймали з міста все, що найгірше. Відси кілька дівок чи молодиць приходить до міста на проституцію. Вони також не вважають це ні за що злого, бо видять, що пани по містах роблять те ж саме. Як котра дівчина має змогу йти в мамки, то родичі тішаться.

Опинились аж під лісом, де Йван вивернув панотця. Вже смеркало. Славко не хотів далі йти, бо боявся вертатися сам вечором через ліс. Уже мали попрощатись, як Славко пригадав собі одну річ.

— Що ви мені казали за якогось Петра?

— Я за Петра Оском'юка. Ви його знаєте?

— Мабуть, не знаю, — відповів Славко.

— Той кривий, високий мужик. Він сидів за столом зараз біля того співака.

— Ага, знаю! — відповів Славко. Нагадав собі, що батько сварив Петра за теля.

— Той Оском'юк дуже розумний чоловік, — говорив Потурайчин, — та й дуже цікавиться книжками. Приходив до мене аж до двору. Мені, знаєте, було дуже неприємно, бо дідич не любить, як до мене приходять мужики. Але що діяти? Увійшов Оском'юк до моєї кімнати та вже мені його не вигонити. Побачив у мене на столі німецьку книжку: геологію з ілюстраціями. Цю книжку купив мені дідич у дарунку, як його син здав іспит до гімназії. Оском'юк зачав переглядати геологію та й випитувався мене, аби я йому доконечне розповідав, що в

читати