Завантажити

курити, бо то йому нічого не шкодить. Він би й сам хотів навчитися курити люльку, але не може привикнути, хоч уже пробував.

— А я вас навчу, — прималювався війт до Славка, — бо то лиш треба знати, який тютюн дібрати.

На те обізвався з-під печі Іван Неважук, той, що був капралом при війську:

— Не слухайте, паничу! Мужик любить, аби його пекло в язик. Я сам такий, що курив дзигарі при войську. Але як вернувся додому, а ще як оженився, виджу, що мене не витякне на дзигарі. Беруся я до люльки. Та ба! Язик задубів, став лубом, у горлі пече, а слина точиться, преч би ся казало, як коли скаженому. Не витримаю! Але всьо одно. Гадаю собі: хоч погибай, а дзигара рівно не оближеш, бо нема відки. Курю люльку далі. А язик так, якби коти дряпали. Як же шкірка з язика злізла, а наросла нова, аж тоді я почув смак у люльці. Та це, паничу, не для вас!

Оба засумувалися: і війт, і Славко. Війт тому, що не міг прислужитися Славкові, а Славко, що стратив надію вивчитися люльку курити.

Зробили місце Славкові зараз біля Потурайчина, а той йому пояснив, що все полагоджено і читальники постановили зараз завтра приступити до будови власного дому. На ту ціль обов'язуються читальники складати готівкою по 20 корон. Гроші має збирати Павло Гаєвий, бо його настановили касієром. При читальні закладають крамницю, а прибутками цеї крамниці сплачуватимуть ті гроші. Котрий же не схоче брати своїх грошей назад, то йому виплачуватимуть проценти.

Іще Славко не прийшов до себе з дива з причини такої постанови, як Гаєвий обізвався:

— Коли ж я касієр, то я зараз платю тих двадцять корон. Пишіть, пане! — Витяг гроші й поставив на стіл. Але Потурайчин був тої думки, що ліпше нехай касієр сам собі записує, бо сьогодні всі грошей не дадуть, то й так колись мусить сам записувати. Гаєвий аж засіяв з радості. Обернувся лицем до всіх та й голосно говорив:

— Пан гадають, що я письменний. То вже не один зловився на мої окуляри.

Потім обернувся знов до Потурайчина й казав до нього:

— Я, пане, письма не знаю, але окуляри то вжиткую щось уже дванадцятий рік. Так собі знаю з ними заходити, як би-м уродився в них.

За прикладом Гаєвого пішов Іван-наймит. Витяг з-за халяви якусь стару, подерту шмату та й розвивав її довгий час. Вона звисла аж до землі. З тої шмати витяг податкову книжечку, зложену вповздовж удвоє. Розложив її, відчинив, витяг відти двадцятикороновий банкнот і ніс до стола. Руки йому дрижали, а банкнот трусився, як лист на трепеті.

— Десь ви тих паперів там багато наскладали, — обізвався війт.

— Не багато! Ще є таких шість. Це ще воськові гроші! — відповів Іван та й усміхнувся якось дивно. Лице його, завсіди захмурене, виглядало при тій усмішці дурнувато. Пізнати було, що веселість на тім лиці була непривичним гостем. Іван захмурився знов та й розповідав, дивлячись на землю:

— Я їх складав від першого дня, як лиш нарокував до воська. Із того "лєнунку", з тих шість крейцарів, що жовнір фасує на день. Наскладав так ринський срібний. А гроші держу в скриньці. Раз я рано до скриньки, а замок розбитий. Пропав мій ринський. Біда, гадаю собі, треба складати наново. Навіть нічого нікому й не кажу. Складаю знов. Але гроші вже держу вднину при собі, а вночі під подушкою. Наскладав я так цілу п'ятку. Аж пішли ми раз на варту; прийшов я з посту, сон мене зморив, ліг на лавку та й уснув. Буджуся вже над ранком. Думаю собі: що це мене фрайтер не будив? Я до кишені: нема мої п'ятки!

Підняв голову, подивився по людях і знов засміявся тим дивним сміхом. Потім говорив далі:

— Та й тепер нічо нікому не кажу. Але вже беруся на спосіб. Кажу я до фельфебра (бо я його пуцував); не виплачуйте ви мені лєнунк, держіть у себе. Як буду йти з воська, то тоді дасте. Жадного лєнунку не беру гроші, лиш питаюся, кілько їх уже є? Мало, гадаю собі. Шукаю я коханки. Найшов таку грубу мамку, що одному хлопові є що підняти. Важила з-за корець пшениці. Танька називалася. Дає вона мені вечерю, платить щонеділі пиво. Але я їй кажу: "Слухай, Танько, я твого пива не потребую, давай ти мені гроші!" Дає! Щонеділі по кілька шусток: те, що мала зо мною пропити. А я ті гроші до фельфебра: "Складайте їх до лєнунку". На третім року наскладав я так сім десяток. Але йду вже на урльоп додому, а фельфебер мені тицькає три десятки. Я остовпів. "Що ви мені, — кажу, — пане фельфебер, тицькаєте? Я грошей дома потребую". — "Ой, — каже, — Йване, тепер я при собі не маю. Я тобі решту пришлю додому на грунт". Нема куди правдатися. Їду додому, розгадав собі за гроші, беру та й плачу. Що я фельфеброві вдію? Прийшов додому, чекаю рік, нема моїх грошей. Чекаю другий — також нема. Але кличуть мене до вахенібунку. Прийшов — уже я при іншій компанії. Гадаю собі: "Що ти мені зробиш? Я вже старий жовнір, нині при воську, а завтра дома". Мельдуюся до рапорту. Питається мене фельфебер (не той, але інший): чого? Кажу я: так і так, нема моїх грошей. Став мене фельфебер просити: "Дай спокій, — каже, — я піду до нього: гроші твої будуть до трьох день". Гадаю

читати