Завантажити

— думав. — А вона тебе, безіспитенка, кулаком у карчило або заставить фірмана викинути з повозки. Бо ти хочеш вихіснувати для себе її гризоту! Адже перед хвилею казала тобі, що лиш для пустої форми цілує мужа. А ти би зараз хотів користати з того, що притулилася до тебе!"

З невигідного сидіння боліли його м'язи на спині. А він боявся поправитись, бо не знав, чи випадає рухатись, доки вона тулиться до нього.

Той жар на її личку остиг. Випустила Славка з обіймів та й розперлася в повозці. Потім усміхнулася і заговорила:

— А ви й зіправди зовсім невинний хлопець. Не бійтеся, я не думаю вас псувати. Тільки, знаєте, жінці легше, як має перед ким хоч пожалуватись. Не скажіть лиш мамці, що я блазнила вас такими безбожними історіями. Було ж би мені! Бо чим старша женщина, тим стає моральнішою. Хотять, щоби всі люди так заховувались, як вони.

Тепер сміялася голосно. По хвилі мовчанки знов говорила:

— Знаєте, а я хотіла би, щоби мій син був колись такий, як ви. — І зачала розповідати про свого сина, Мундзя.

Йому шість літ уже минуло. Береться вже лепетати з бонною по-французьки. Її тета для старих іще звичаїв наважилася конечне, щоби внуки говорили по-французьки. Але вона сама не видить із того ніякої користі. Буде її син калічити ще одну мову. Бо він і по-польськи зле говорить. Та й не диво, бо чує українську розмову більше, ніж польську. Вона й сама привикла вже до якогось жаргону, що його, мабуть, годі називати польською мовою.

— Але наші вчені дуже хитрі. Хотять у нас вмовити, що ми тут поміж русинами виговорюємо польські слова по-литовськи. Колись тут я трохи не вмерла зо сміху. Заглянула до польської граматики, найшла там усі наші промахи проти польської мови й вичитала, що поляки в східній Галичині говорять по-литовськи. Подумайте лиш, я не бачила ніколи литвина й на очі, а тут довідуюся, що я сама говорю по-литовськи.

Сміялася тепер зовсім щиро.

— А ви, пане Славку, так мало говорите, що я не мала нагоди дослухатися, чи вмієте говорити чисто по-польськи. Не стидайтеся: ви русин, а я полька, та якось розмовимося по-литовськи.

Навмисне говорила багато, щоби вспокоїтися, бо відколи тулилася до Славка, чула завірюху в своїх жилах.

— Я думаю, що по наших граматиках так пишуть для того, щоби русини не були горді на те, що псують нам мову. Для литовських поляків, певне, пишуть, що вони виговорюють польські слова по-англійськи. А ми тут, поляки, признаємося тихцем між собою до того, що для нас рідніша українська мова, аніж мазурська. Лиш писати це не вольно. Зараз би на нас кричали, що ми винародовлюємось. Але мені здається, що таки колись та винародовитися мусимо: то вже не дасться так далі піддержувати штучно Польщу. От у нашім повіті зробили з мого коханого мужа і члена ради повітової, і предсідателя шкільної ради, і якогось делегата до доріг, хоч знають, що він за зіллячко. Лиш через те, що він поляк. А він собі гарненько гроші повітові забирає та й з Іваном-скрипником бавиться. Я вже кілька разів платила за нього по кілька соток. А тепер не дам, аби й ціла Польща мала провалитися. Бо мусите знати, що мій чоловік ліпший поляк від мене, хоч говорить з нами по-українськи, а я по-литовськи.

Знов сміялася, пригадавши собі литовську вимову. Потім схопила його за руку й легенько потрусила.

— Та що ж бо ви мовчите? Навіть не похвалите мене за те, що я стала перекинчиком, аби з'єднати собі ваше серце? Адже якби хто з поляків прислухався, які я перед вами виговорюю єресі, то вкаменував би мене.

Аж тепер Славко набрав трохи життя. Дійсно, не чув досі з польських уст такої мови. Це він теж сказав Краньцовській.

— Прецінь раз діждала-м ся я від вас доброго слова. Та мені з цього слаба потіха, бо я вимусила на вас цю похвалу.

Знов гляділа на нього й усміхалася любо. Це не був сміх, тілько втіха тої жінки, що дивиться на милого їй серцю мужчину, їй здавалося, що вона полюбила його щиро. А тим часом вона любила образ своєї душі. У хвилях зневіри й розпуки вимріяла собі таку людину, що спочуває їй у тяжкім горі. Той образ приложила до прохожого Славка. Кілько він не дорівнював тому образові, стілько вона додавала його в своїй фантазії.

— Чаруєте мене, пане Славку, собою. Нічого собі більше в світі не бажаю, лиш тілько, щоби Мундзьо стався такий, як ви.

Нагадала собі ще раз за свого сина. Цей хлопець десь вивчився говорити на кождого, що він служить. Певне, чув, що наймити говорять про себе, що вони служать, та й говорить так про всіх. За Краньцовську говорить, що вона служить у нього, а за себе знов, що служить у Краньцовської. Недавно, як довідався, що тітка Краньцовської писала до неї листа, то казав, що йде служити до тітки, бо вона ніколи не жалує йому яблук. Та й не можна хлопця відучити від тої звички. Ані тни не може порозуміти, для чого Антонові вільно про себе говорити, що служить, а йому ні. Добре ще, що бонна не розуміє по-польськи, а то образилась би, бо він і про неї говорить, що вона служить.

— Але, може, бонна хутше вивчиться

читати