Завантажити

по-українськи, як по-польськи а, властиво, по-литовськи, завдяки вам, пане Славку.

При цім слові замахнулася пальцем і злегенька діткнула його носа. Йому аж душно зробилося з переляку. Вихопив з кишені платинку та з поспіхом узяв натирати ніс аж до болю. Тепер прийшла черга на Краньцовську налякатися:

— Невже ж я вас так сильно вдарила? Вибачте ж мені мою нездарність.

Славко запевняв, що це нічого.

Недалеко вже було додому, а через те Краньцовська домагалася від Славка слова, що її відвідає. Він приобіцяв. Але Краньцовська цим не вдовольнилася: хотіла знати доконче, коли це станеться. Нехай Славко скаже, коли буде мати час.

Славко задумався. Коли ж він зіправди має час? Увечір? Ні! Підвечірок, спати, вечеря. Нема коли. Рано? Ні. Ту ямку не може перестати порпати, вже хоч би через те, що при тій роботі забуває свою журу. Зрештою, не привик так рано одягатися. Лишається час по другім сніданку. Сказав це Краньцовській. Нехай буде. Для неї ще й поготів! Вона би також дуже радо вийшла на прохід.

— А щоби вам не було скучно зо мною, старою, то заберемо Мундзя й його бонну. Тож завтра набезпечне. Яка година найдалі?

— Пів одинадцятої.

— Добре! Тілько ви, пане Славку, так не дорожіться собою. Адже я знаю дуже добре, що ви тепер ні над чим не працюєте, але спочиваєте. А мені тим велику зробите ласку. Можете порозуміти, що в моїй душі діється, бо виділисте мою долю там у корчмі на "вигоді".

Розійшлися.

Їдучи додому, передумувала Краньцовська все, що сьогодні пережила. Трохи їй було стидно, що мала надію позискати собі Славкову любов. Але вона була така роздратована поступком мужа, що й сама незчулася, як до того прийшло. Славко, на її думку, поступив собі з нею дуже чесно. Інший, бувши ним, був би використав її почування, та й хто знає, чи не вийшов би з того який скандал. А він так спокійно дав їй до пізнання, що вона мусить піддатися своїй лихій долі. Та й як вона могла навіть подумати, що він для неї може мати якусь любов? Сама різниця їх віку робить таку думку смішною. Хлопець, видко, бере річ зовсім поважно: недозволенних любощів не хоче знати.

Але любити його їй можна. Стільки потіхи лишається їй у житті. Для кого ж має зносити муки, вириваючи почування з свого серця? Для того скота, що грозив їй нині кулаками? Та й за що? За те, що вона хоче відвернути нещастя від його голови та й забезпечити життя дітям. Не доста, що проміняв її на якісь пиячки, якісь жидівські помийниці, але ще виговорює перед жидами на неї. Пускає про неї неславу із-за таких учинків, що вона про них досі навіть подумати не сміла.

Сльози тиснулися їй до очей із жалю й зневаги.

Інша, бувши нею, віддалась би першому-ліпшому стрічному, щоби пімститися на такім опришку, як її муж. І вона би це зробила, якби не діти. Ніякий скандал, ніяка розвага не здержала б її від цього. Та хто знає, чи родина її не мав дякувати Славкові за те, що вона не шукала потіхи в якого міського похатника або хоч би в свого економа.

Так собі розважала Краньцовська й тим більше навиділа Славка.

А Славко? Він не догадувався, які почування задля нього носить Краньцовська в своїм серці. Був загіпнотизований, аби не розуміти те, що до нього говорять. Ще змалечку защеплений йому погляд, що лиш той людина, хто має диплом і золотий ковнір, виробив в нім переконання, що він чоловік гіршого типу. Думав, що лиш заважає на світі другим, сам ні до чого не пригожий. Через те поясняв собі все на свою некористь. Слова, справлені до нього, зсувалися по його думці, не лишаючи на ній ніякого сліду. Так ізсувається цвях по твердім кришталі.

А хоча б навіть довелось йому яким способом побувати в душі Краньцовської й послухати мови її мрій, то ще й тоді не дав би віри її почуванням. Казав би, що вона його любить, бо ще не пізнала, хто він. Як же дізнається, то перестане, бо допевниться, що він не той, кого вона любила.

Ішов домів задньою хвірткою, поміж грядки й квітки. На грядці, мабуть, у петрушці, поралася Пазя. Похилена над грядкою, не помітила його. Славко став і розважав, чи вдасться йому зачіпка. Ворожив на своїм забобоні, здобутім дотеперішнім досвідом. Забобон мовчав: не віщував ні сяк ні так, бо не знав, що переважило сьогодні в житті Славка — утіха чи прикрість. Неспання по обіді, закладини читальні без його відома — це прикрість, хоч і невелика, їзда з Краньцовською, розмова з нею — це втіха, хоч також невелика. Покладався ще Славко на свій страх і на зневіру, чи вдасться зачіпка. Бо серце хололо йому з похоті, а він думав, що це страх.

Закрадаючись, підійшов тихенько до Пазі й ущипнув її в те місце, що було найближче до нього. Вона підхопилась догори, розлючена, що вже їй того щипання забагато. Маленькі сиві очка заіскрилися, мов лід проти сонця, а лиця палали ненависним вогнем. Пізнала Славка, й поволі лють уймилася.

— Ой, як же ви мене перелякали! — Ухопила його за ліву руку і з розмахом ударила межи плечі. Аж відізвалося щось всередині. Славко потягся поволі до хати, непевний, чи має вважати Пазину

читати