Завантажити

ній стоїть. Я поясняв, як міг. Межи іншим говорив я йому й про теорію Дарвіна. І що скажете на те: мужик усе порозумів! Ще ставляв мені такі питання, що я не знав на них відповісти. Причепився до так званих передпотопних звірів (бо там були такі ілюстрації) та й мучив мене всілякими подробицями. Конче хотів довідатися, чи тим величезним ящіркам відривалися хвости так, як теперішнім. Затямив собі навіть назви тих звірів, якихось ігванодонів, диплодоків і лихо знає що.

Потурайчин хвильку сміявся, а потім говорив далі:

— Варт йому давати які книжки читати. Може, маєте дома, то зичте йому.

Вже як розходилися, переказав іще Потурайчин Славкові:

— А як вам треба буде ким у таких справах послужитися, то вдавайтеся просто до Сенька Грицишиного: це дуже слухняний чоловік, усе зробить. Неважук знов відважний, нічого не злякається. А на війта не дуже покладайтеся: він трохи хитрий. Отак любить побалакати, пожартувати, а до діла не візьметься перший. Усе аж за другими.

Славко, вертаючи, думав дуже сумні думки. Зичити Петрові книжки? Які? Славко не мав ніяких. Його батько також не любувався в бібліотеці. Опріч кількох книжок духовного змісту — про інші книжки й не питай. Сам Славко також ніколи не заглядав до ніякої книжки. Він взагалі не розумів навіть, як може хтось почувати потребу читання таких книжок, коли його до цього ніщо не примушує. Після таких думок почував Славко до себе погорду.

Серед вулиці стріла його якась молодиця. Пиркатенька, невеличка, круглолиця. Вона приостала й зачала розмову зо Славком. Дивувалася, що Славко її не пізнає. Адже вона, ще дівчиною, завсіди робила в єгомостя. Торік вийшла заміж, а цього року повдовіла. Вона приятелює з Іванихою, тому дивно їй, що Славко її не знає.

Видко було, що вона жвавенька молодичка, тільки при неділі трохи підхмелена. Зачала примилюватися до Славка, натякаючи йому, що любила його ще дівчиною. Потім, не довго думаючи, заманювала його до себе зовсім простацькими, масними словами. Славко боявся йти до чужої хати. Отже пристрасть взяла над його страхом верх.

Молодиця мешкала ліворуч відсіля, також на горбі. Але до її хати не було дороги, лишень крута стежечка. Ішла наперед, а Славко за нею. Сонце вже зайшло зовсім. Над самим небосклоном жевріли хмари червоною поломінню, а подальші міняли свою червону барву на фіолетову.

Прийшли до маленької, як улій, хатчини, мурованої з каменю. Славко хотів увійти до хати, але молодиця його не пускала.

— Не йдіть. Там паскудно. Така вогкість, що вода капає зо стін, — говорила молодиця й засунула сінешні двері на замок.

Потім підняла з землі драбину й приставила до стриху. Вилізла нагору, й по хвилі побачив Славко на стриху світло. Молодиця перехилилась і кивнула на нього пальцем:

— Лізьте сюди!

Славко виліз. Тут молодиця мала вже заздалегідь прилагоджену кімнату. На латах від стріхи були почеплені полотна й звисали аж до поду. Це буцім стіни. Під вистелений веретою, наче килимом. Ззаду поличка, а на ній плящина, хліб і кусник ковбаси. На полиці стояла також мала засвічена лампа. Посеред тої кімнатки лежали дві випхані натвердо подушки, одна на одній.

— Тут ліпше, — говорила молодиця, — бо в хаті, то кождий дідько зазирає до вікон.

Вона затаїла перед Славком, що заздрісні парубки люблять часом і шиби вибити, як побачать світло в хаті при замкнених дверях.

Молодиця напилася горілки й частувала Славка, але він відмовлявся. Нараз хтось сильно застукав до сінешніх дверей. Славко так перелякався, аж кинувся. Молодиця його вспокоювала.

— Не бійтеся, паничу, — шептала. — Погримає трохи, та й піде на зломану голову!

Але стукання знадвору не переставало. Врешті обізвався голос:

— Відчини, Варваро! Адже я знаю, що ти дома!

Славко трусився зострахи. Варвара ж йому шептала:

— Це Гринько, той каліка, зараз я його відряджу!

Наказувала Славкові шепотом, що вона злізе, а він нехай витягне тихенько драбину на під. Зняла з полиці лампу й поставила її в кут за полотно, аби ясність не била на сіни. Злізла надолину й подала Славкові драбину. Потім рипнула хатніми дверима й відчинила сінешні. Тепер Славко почув розмову. Говорила перша Варвара:

— Ти якого дідька товчешся по ночах? Хочеш, аби я тобі яким лихом голову провалила?! Марш мені, каліцуне, від хати!

— Та тихо! — відповів Гринько. — Я приніс горівку та й ковбасу.

— Щось я тобі в твою ковбасу! Вступися мені від хати.

— Що тобі сталося, Варваро? — просився Гринько. — Тож я приходжу до тебе, як чоловік до жінки. Ти ж сама казала, аби я позавтра тебе сватав.

— Ти здурів? Тобі треба жінки? Тьху, погане!

— Таж я маю кусник поля та й гроші.

— А в криміналі хто зогнив?! Не бійся, головний злодій викупиться або втече до Америки, а вас, помічників, повисаджують на шибеницю. А зрештою, якого лисого чорта причепив-єсь ся до моєї голови?! Я тебе не хочу, западайся отам у безвісті!

— Варваро!

— Уступишся, кажу, чи ні?!

— Варваро!

— А вступися ж, кажу!

— Варваро!

— Маєш

читати