Завантажити

діло!
За півроку самодіяльний творчий колектив був створений. До нього Дзябенко залучив чимало своїх товаришів з депо. Яворницький викликав до себе Дзябенка й спитав:
— Ну, як справи з театром?
— Люди вже е, та от біда — немає костюмів. Що робити — ніяк не придумаю!
— Не турбуйтеся, знайдемо.
Самовидці розповідають, що Дмитро Іванович власним коштом придбав для колективу самодіяльного театру двадцять костюмів, десь дістав червоні та зелені шкіряні чоботи, барвисті шовкові пояси, плахти тощо.
Щедра допомога вченого окрилила аматорів-робітників. Перші виступи відбулися в приміських селах Катеринославщини. Успіх був надзвичайний.
Через рік, коли цей колектив набув уже певного досвіду, Дмитро Іванович запропонував поїхати на Кубань.
На Кубані, під проводом Гордія Дзябенка, молодий пересувний театр поставив «Сватання на Гончарівці», «Сто тисяч», «Марусю Богусдавку», «Доки сонце зійде — роса очі виїсть».
Репертуар театру з року в рік збільшувався. Наступного разу, коли театр приїхав на Кубань, він уже не обмежився тільки цими виставами. Тепер виставлялося ще й «Запорожця за Дунаєм» та «Наталку Полтавку». В ролях Карася й Виборного виступав Гордій Дзябенко, що мав уже театральний псевдонім — Гамалія.
Колектив театру звичайно виїздив на гастролі влітку, а на зиму театр тимчасово припиняв свою діяльність, і артисти ставали до роботи за давнім своїм фахом. Сам керівник Гордій Дзябенко знову ставав слюсарем у депо й отак щозими слюсарював, поки фізично був здоровий.
Якось навесні завітав Дзябенко до Яворнацького. Розпитуючи про успіхи його театру, Дмитро Іванович поцікавився:
— Гордію Федоровичу, а як ви живете? Чи маєте свою хатину?
— І маю, і не маю!
— Як це розуміти?
— Та так: живу на Амурі в Нижньодніпровську, в благенькій «времянці».
Дмитро Іванович замислився. Через якийсь час він таки з'їздив до Дзябенка й переконався, що його вихованець справді весь віддається театрові, занехаявши своє особисте життя. Маленька, на «курячих лапках» сира хатина, в якій холодно й незатишно, а коли надворі йде дощ, треба підставляти миски, ночви й відра, щоб не було на підлозі калюж, бо з стелі в кількох місцях крапотить вода.
На Дмитра Івановича це справило гнітюче враження, його людяне серце не могло примиритися з таким животінням.
— Гордію Федоровичу, ви й далі думаєте жити у цій «времянці», чи як? — спитав Дмитро Іванович.
— Та ні, хочу збудувати хатину, та от з грішми туго, ніяк не зберу їх.
Прощаючись з Дзябенком і його дружиною, Яворницький сказав:
— Завтра неодмінно навідайтеся до мене. Жду! Коли Гордій Дзябенко прийшов до музею, Яворницький шепнув йому на вухо:
— Візьміть оці гроші, Гордію Федоровичу, та збудуйте собі хату. Тільки глядіть: про цю мою допомогу вам — нікому ані словечка!
Дзябенко аж розгубився від несподіванки й тільки спромігся схвильовано промовити:
— Спасибі, Дмитре Івановичу, ви для мене стільки зробили добра, що, мабуть, і рідний батько за все життя не зробив би стільки!
Незабаром на Амурі, по вулиці Кочкинській, 24, виріс будинок, в якому поселився Гордій Федорович Дзябенко з своєю сім'єю. Тут до 1932 року жив і працював робітничий артист — слюсар залізничного депо.
 
ОЙ ВЕРБО, ВЕРБО
 
Навесні студенти держуніверситету вийшли в парк Шевченка на суботник. Вони копали ямки, саджали дерева. До Івана Гриценка підійшов знайомий йому Яворницький і питає:
— Що це ви, юначе, тут робите?
— Копаю ямку для верби.
— Добре діло ви робите, Іванець, копайте. Дмитро Іванович довго розмовляв з ним. Він уже збирався було йти далі, але студент спитав його:
— Як це ви натрапили на мене?
— Скажу. Тут я вже стежу за хлопцями, придивляюся, як вони орудують лопатами. І ось помітив, що ви не з тендітних,— хлопець дебелий, стрункий, рухливий. Думаю, мабуть, син орача, вміє поратись біля землі.
Гриценкові було приємно слухати ці слова. Він усміхнувся. Дмитро Іванович доторкнувся до посадженої вербички, погладив її, понюхав, щось подумав, а потім глянув на копача:
— Верба, Іване,— героїня українських дум, пісень, легенд. Вона збуджує в людині глибокі емоції. Багато пісень і дум, які створив український народ, у великій мірі пов'язані з вербою. Верба — краса природи, росте вона і на узбережжі Дніпра, і біля ставків, озер, струмочків та криниць.
Тарас Григорович Шевченко завіз із собою вербу аж до Новопетровська. Виросла вона рясна та гілляста. Під нею в літню спеку солдати відпочивали і теплим словом згадували Кобзаря. Минуло більше ста років. Верба до самої землі схилила свої зелені коси, на яких щоранку іскряться краплини роси, на місці Новопетровської фортеці виросло місто, яке перейменовано в 1939 році на Форт Шевченка.
Верба росте там, де волога, а там, де волога,— завжди чудовий рослинний світ, багато квітів, кущів, усякої

читати