Завантажити

свій власний притулок. На четвертий день гостювання кобзаря Дмитро Іванович пішов до губернатора, добився в нього дозволу на концерт молодого кобзаря. Після цього Дмитро Іванович зайшов до адміністрації зимового театру й склав умову, за якою 50 % виторгу йшло театрові, а решта кобзареві.
На концерт прийшло все міське панство на чолі з губернатором, були й представники трудової інтелігенції та прості люди. Вони з афіш дізналися, що вступне слово скаже професор Яворницький. Усі квитки були швидко розпродані. В театрі не вистачало місць. Дмитро Іванович сам під руку привів кобзаря до театру. Почався концерт. Перша пісня «Думи мої» вийшла не зовсім вдало. Слухачів вона не захопила. Дмитро Іванович стурбувався: «Що сталося з Кучугурою-Кучеренком?» Він підійшов до кобзаря й спитав:
— Чому це ви, Іване Йовичу, так непевно співаєте? Що з вами?
— Та он попереду, здається, сидить губернатор: вилупив баньки і не зводить їх з мене. Не можу, не переношу його чортячого погляду. Ці губернатори в печінках мені сидять.
— А ви не дивіться на нього! — по-дружньому порадив професор.— Дивіться на мене. Я сиджу в ложі, праворуч. Усе буде гаразд!
Підбадьоривши кобзаря, Дмитро Іванович повернувся до свого місця в ложу. Кобзар глянув на професора, помітив, як той махнув хусточкою, і почав на повний голос свою улюблену «Думу про бурю на Чорному морі». Вона полонила слухачів бурхливою музикою і чарівним звучанням ліричного баритона.
Дмитро Іванович засяяв: гучні оплески публіки були для нього щедрою нагородою за турботи про бідну людину. А кобзар, підбадьорений аудиторією і своїм наставником, далі вкладав у пісні всю душу. Він одну за одною співав:
«Гей, гук, мати, гук», «Зоре моя вечірняя», «У Царграді на риночку» тощо.
Важко передати захоплення слухачів. Ті, що сиділи з Яворницьким поблизу естради, на власні очі бачили, як сам кобзар переживав, виконуючи трагічні пісні. Сльози текли по його щоках, а він співав, чаруючи слухачів гучним, чудовим голосом. Багато хто в залі плакав, коли він заспівав: «Та не жур мене, моя мати, бо я й сам журюся» та «Ой пущу я кониченька в саду». Виконання цих пісень було надзвичайно зворушливе й дохідливе.
З особливою майстерністю й великим почуттям виконав кобзар пісню «Ой піду я лугом», в якій що не слово — то гірке людське горе. А коли на закінчення проспівав «Усі гори зеленіють», Кучугура-Кучеренко сам утирав хустиною рясні сльози на очах.
— Гра Кучугури-Кучеренка,— казав Дмитро Іванович,— була настільки зворушлива, що після кожної пісні публіка викликала його на «біс».
Після концерту Яворницький з кобзарем зайшли до адміністратора театру. Він вручив співаку пакет, в якому було 500 карбованців. Таких грошей кобзар ще ніколи не бачив і не тримав у своїх руках. Тремтячими руками він узяв пакет і низько вклонився, але не директорові, а Дмитрові Івановичу.
Незабаром кобзар поїхав у мандри в Галичину.
Минуло два роки, і Кучугура-Кучеренко повернувся до Катеринослава. На ньому була синя чумарчина, шаровари, дебелі чоботи й кобза через плече. Яворницький зустрів його як рідного сина.
— Ну, Іване Йовичу, як ви тепер живете? Розповідайте.
— Як бачите, батьку, я добре зодягнений, взутий, придбав собі хатину з садочком і зажив по-людському. Тепер мене вже не побачать на базарі з шапкою на мідяки. Ви на світ мене народили! Отож приїхав ще раз подякувати вам за все, за все, дорогий батьку.
— Радію всім серцем і я, що все пішло гаразд. А тепер заспівайте що-небудь для душі.
Срібно забриніли струни, дзвінко залунав ліричний баритон. Зійшлися в садочок сусіди, музейні працівники.
— Хотілося б послухати «Ой у полі могила з вітром говорила»,— попросив Дмитро Іванович.
— Добре, спробую!
І забриніла журно кобза, і полилася сумна пісня про степову могилу. Потім кобзар проспівав «Плач невольників», думу «Про смерть Богдана Хмельницького» і, нарешті, зворушливо-ліричну «Ой чого ти, дубе, на яр похилився», і в голосі кобзаря чулася невимовна туга й водночас прохоплювалася надія розвіяти смуток у запеклому бою з ворогами свого волелюбного народу.
— Ану, голубчику, повеселіть нас трохи, бо щось серце защеміло,— попросив Яворницький, витираючи хусткою сльози.
— Можна й веселішої. Слухайте!
Переходячи на жартівливі пісні, кобзар буквально перевтілювався в іншу людину: де й дівся смуток на його обличчі. Він враз став веселуном, яким часто був і сам Яворницький. Гучний регіт стояв у садку, коли виконувалося «Удовицю я любив», «Казав мені батько», «Била жінка мужика» та інші пісні. Коли концерт закінчився, Яворницький обійняв і поцілував кобзаря.
— Дозвольте, пане професоре, вашу ручку поцілувати — кинувся кобзар до рук Дмитра Івановича.
— Е-е-е, ні! Я не пан і не піп, щоб мені руки цілувати. Цього, Іване, не треба, це вже не по-козацькому! Ось краще слухайте, що я вам скажу. Несіть тепер славні народні пісні по всій землі нашій.

читати