Завантажити

поцікавився професор.
— Та вже порибалили, а це юшку варимо. А потім думаємо що трохи повеселитися.
Дмитра Івановича запросили до юшки. Він подякував і сказав:
— Зразу видно, що ви добрі й гостинні люди. А скажіть мені, хто тут у вас тільки що виводив «Дивлюсь я на небо»? Всі глянули на Дзябенка.
— Це, мабуть, Гордій Федорович,— весело відповіли з гурту.
— Добре, козаче, співаєте! Може б, ви ще якоїсь втнули, га? — звернувся гість до Дзябенка.
Гордій, видно, трохи засоромився. Сам він не наважувався співати. Глянувши на інших, він сказав:
— Краще всі гуртом!
— Ну що ж, гуртом так гуртом.
— Якої ж?
Тут ініціативу взяв у свої руки Дмитро Іванович:
— Заспіваймо «Реве та стогне Дніпр широкий». І полилась могутня, як дніпрові хвилі в негоду, широка, як український степ, пісня на Шевченкові слова, що стала народною. Дмитро Іванович теж підтягував тенором. Та найвиразніше за всіх чувся в хорі чудовий баритон Гордія Дзябенка. Яворницький уважно прислухався до його голосу, вдивлявся в мужнє й вродливе слюсареве обличчя, думаючи: «Талант, справжній талант!»
— Дуже подобаються мені ваші пісні. Ну що ж, гуляйте собі, хлопці, а я піду: в мене свої діла!..
Прощаючись, Дмитро Іванович ніби згадав щось, круто повернувся до Дзябенка й сказав йому:
— А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли б ви зайти вільним часом до музею? У мене до вас є важливе діло.
— Добре, зайду!
Якось у неділю Гордій Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й підійшов до нього.
— Професоре, я до вас!
— А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнівався на вас. Думаю, чи не підведе? Ходімо зі мною.
Дмитро Іванович сів біля столу в своєму твердому кріслі, а проти себе посадив гостя. Вперше знайомлячись з людиною, він завжди цікавився біографією та всякими подробицями.
Гордій Федорович охоче розповів про себе.
— Сам я з Полтавщини. Мій батько — бідняк. Сім'я в батька — велика, живе в злиднях, в нужді.
— А як ви пішли з села до міста: з власного бажання, чи що?
Дзябенко трохи зніяковів. У голові промайнула думка: «Невже професор щось знає про це?» Йому дуже не хотілося розповідати про одну прикру історію. Але професор так приваблював до себе своєю добродушністю, що змовчати було ніяк, і Гордій, як на сповіді, розповів про сумний випадок в його житті.
— З свого села я, певно, ніколи б не виїхав, та спіткала мене лиха година. Мені було тринадцять років. Я заліз з одним хлопцем у попівський сад, натрусив груш, а піп застукав нас і пішов до батька скаржитися на мене. Ну й попало ж мені тоді, як сіркові на перелазі! Батько одлупцював мене, ще й сказав: «Ось тобі, Гордію, три карбованці — бери їх та йди з моїх очей, щоб я тебе більше й не бачив!» Я поплакав та й пішов з хати. Прибився до Катеринослава. Тут і став працювати учнем у депо. А тепер — слюсар.
— Ну що ж, лихо не без добра: в житті всяко буває! — втішав його Дмитро Іванович.— А все ж таки жалко, що ваш батько так жорстоко поставився до вас за жменю попівських груш! Ну, нічого, вам ще всміхнеться доля. А чи не догадуєтесь, навіщо, я вас запросив?
— Ні, не догадуюся.
— Сюди приїхала трупа відомих українських артистів Тобілевичів. Я хочу вас до них прилаштувати. Як ви на це?
У вас же голос який!
Гордій зрадів цій звістці, але трохи злякався. Думка: «Тут, у депо, мене добре прийняли — я швидко стоваришувався з робітниками, а як-то воно буде там, серед артистів?»
— У вас є охота до цього діла чи ні? — допитувався вчений.
— Та е, Дмитре Івановичу, тільки боюся. Це ж треба подорожувати, виступати на сцені! А якщо вийде щось не так — затюкають і геть зі сцени!
— Е-е-е, друже: вовків боятися — в ліс не ходити! Який же ви полтавський козак, що людей боїтеся? — І засміявся.
— Ну, гаразд, що буде, те й буде, спробую! Другого дня в музеї зустрілись Яворницький і Карпенко-Карий. Дмитро Іванович познайомив Гордія Дзябенка з корифеєм української сцени, після розмови з яким Дзябенко покинув майстерню й пішов іншим шляхом — служити народові піснею. Пробув Дзябенко в трупі кілька років, але йому не поталанило. Якось застудився, захворів і облишив свої мандри. Повернувся до Катеринослава й знову став працювати слюсарем на залізниці. Про це дізнався Яворницький і запросив його зайти до себе. Вчений не міг заспокоїтися — гине талант! Подумав і знайшов слюсареві нову роботу за покликом душі.
Ще напередодні першої світової війни у Дмитра Івановича виникла думка — організувати з аматорів пересувний український театр. Але треба було знайти десь для нього таку людину, яка б була і організатором, і керівником, і артистом. Кращої кандидатури, як Гордій Федорович Дзябенко, Яворницький не бачив.
— От що, чоловіче,— сказав він Дзябенку,— підберіть собі добрий колектив та й починайте роботу. Справжній народний театр — це велике

читати