Завантажити

не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння може наново її розбудити.
Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настрої. Йому хотiлося забiчи рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав, що тепер його вiрника нема коло сеї ями, i для того легко йому буде доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на м'якiй глинi, i заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi Герман уривав їм зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий наливався кров'ю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi як стiй викидати його за дверi.
Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд сусiдньої кошари, - проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, - видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий заталапаний хлопчина - лип'яр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а долонi лежали в глинi.
Дзвiнка не чути, - робiтники балакають.
- Слухай, чого так нинi нашого пана хлопець летiв задиханий до вiтця? Так, мовби хто гнав за ним!..
- А що, - певно, грошей потребує! Ей, то тобi, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видiв не раз в Дрогобичi, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грiшми то так розмiтує, - де що видит, зараз бiжит, купує, поламає, попсує та й знов бiжит далi, знов купує!

- Добре ему дурiти, коли є за що. Розмiтує людською працею, розвергло би ему костi!
- А знаєте, - докинув той, що при млинку, - я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що вiн не згине своєю смертею. Протренькає вiтцевi тисячi та й пiде людей розбивати.
- Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тотi жаб'ячi очi подивити, то аж чоловiка морозом перейме!
- То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда i на третiм поколiню вiдомстится!
- Бийте плiшки, бийте плiшки! - крикнув спросоння здрiманий лип'яр i прокинувся. Германiв погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зiв'яле i вихуджєне, - i йому перемигнуло в думцi повне, червоне лице сина. Вiн сам не знав, що таке вразило його при тiй згадцi, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синовi робiтники.
- Що такого, що Мирон не звонит? - спитав той вiд млинка. - Ану, закричiт там до него, що з ним?
Один з тих, що стояли при корбi, нахилився, прикляк над яму i крикнув щосили:
- Мироне, Мироне!
Вiдповiдi не було. Робiтники поглянули на себе в нiмiм ожиданнi, колесо млинка закрутилося з подвiйною живiстю, малий лип'яр непевним, хитким поступом пiдiйшов к ямi, випуливши очi i не зовсiм понiмаючи, що се таке робиться. Герман глядiв i слухав.
- Мироне, Мироне, чи живий ти? Обiзвись! Знов хвиля мовчанки, - з ями голосу не чути нiякого.
Холодний мороз пробiгає по жилах робiтникiв, їх лиця
блiднуть, вони в тривозi позирають по собi.
- Тягнiм догори, швидко, - може, не дай боже чого, - нещастє!..
- Тягнiм, тягнiм!..
Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою...
Дзень-дзень-дзень! - роздається рiзко i остро голос дзвiнка. Всi вiдотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.
- Слава тобi господи, що живий! Ох, а ми вже гадали...
- Або ту далеко до бiди!
Знов дзвiнок - знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, i довгу хвилю Герман не бачив нiчого, окрiм одностайних розмахiв корби. Вiн вiдступив вiд стiни i озирнувся, не знаючи, чи iти до кошари, чи нi. Але думка про лiнивство робiтникiв пропала з його голови. Вiн ще дрижав вiд того тривожного ожидания, заким роздався голос дзвiнка, - в його головi, правда, не було бурi, котра там перед хвилею лютувала, але всi враження мiнилися, перелiтали, затиралися, мов тiнi в хмарний день. Навiть тi слова, котрi рiпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'ятi, - що бiльше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї час-iину гнiву на "непотрiбного лямпарта", як звичайно звав дома Готлiба. "А все ж таки вiн мiй син, i, як прийде до маєтку, буде вмiв єго шанувати", - сказав вiн сам до себе твердо i рiшучо, немов силувався сам себе переконати. Тота твердiсть утiшила його, вiн з уподобанням повторював по кiлька разiв: "А таки вiн шй,син!" Мiж i им якось без

читати