Завантажити

поволiкся долi улицею. "Що ее все значит? Що сталося?" - допитували самi себе рiпники i ламали собi голову над тим дивом, але нiхто не мiг вияснити всього надокладь.
I дiйсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрiв, хоть, кажу, тiльки на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразовi лиця i цiлому захованню пiд час виплати, той би був замiтив багато дечого, але найменше доброти. Нi, се не була доброта! Тото отупiння i отуманення, тотi непевнi рухи, тотi частi переливи виразу лиця, тота задума i видима боротьба з собою, тота дрож його рук, тусклiсть очей, натуга цiлого тiла, з якою вiн держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, - все то значило щось зовсiм iншого, нiж доброту. Якiсь темнi чуття будилися в Германовiй душi, клубилися i перли на свiт, пiдмулювали його силу i гордiсть, - а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Вiн сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед всiм i перед кождим. Особливо страшила його наступаюча нiч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.
- Тьфу, лихо якесь! - прошептав сам до себе Герман, коли виплата скiнчилася i робiтники розiйшлися. - Я якийсь слабий, - то, певно, щось ми недобреї Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тiй проклятiй ямi, годi видержати. Десь на кождiм кроцi тобi дiдьча мати пхає всяку погань перед очi! Але що все мене нинi так дразнит, так допiкає? Я, певно, дуже хори й! Треба буде зараз завтра пiти до доктора, - то єдина рада!
В тiй хвилi прийшла служниця i покликала його на вечерю. Герман звiдався, що робить Готлiб.
- Спит, ще вiд обiду нi на хвилю не будився.
- Може би, єго збудити до вечерi? - спитав Герман.
- Та нащо? Вiн i так утомився, нехай вiдпочине. А якби збудився вночi i захотiв їсти, то я ему лишу вечерю!
- Нехай i так буде! - сказав Герман i пiшов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що таке з ним сталося i що би йому робити.
IV
Нiч. Звiзди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанiвських пастiвниках залягала мряка. Гори дрiмають в тiнi, крiзь величну тишу, не переривану гамором людської недолi, чути тiльки глухi, неяснi прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячої природи.
Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневнiй працi, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцiєю рiзних упоюючих напиткiв. Герман не любив упиватися, але нинi прецiнь треба було покрiпити свою силу, треба запити щасливу нахiдку нової матки, треба, впрочiм, "заморити черв'яка", що без перерви вився в його нутрi, без перерви шпiв i прожирав його супокiй. Сiдаючи до вечерi, вiн почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навiть було дiждатися, поки служниця не поприносила наладженi з Дрогобича бутельки з вином та рiзними лiкерами. Чим бiльше Герман пив, чим швидше грала в нiм кров, чим скорше шибали рiзнi думки, - тим бiльше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в нiщо, щоб тiльки те розплинення було любе, лагiдне, легепьке... Його лице палилося кров'ю, очi блищали, руки мимоволi пiдмiтувалися на столi, язик починав лепотiти щось без зв'язi i мислi, - служниця ледве-ледве завела його до його кабiнету, де вперед ще приладила i постелила була лiжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотiв, силувався навiть думати, але в його головi все помiшалося, все гнало i перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повiднiмати всi слюзи i всi затвори. По хвилi вiн утих i заснув мертвим сном.
Але нiхто се казав, що Герман спить, що Герман п'янийi Нi, вiн зовсiм не п'яний, вiн не спитьi Може бути, що колись... Вiн нагадує навiть, що був такий вечiр, вiн пив багато, напивався жару i отяжiв. Але тепер вiн легкий, такий легкий, що летiв би десь вдаль, в той синiй, усмiхнений безмiр, що над ним так любовно мрiє! Вiн тепер щасливий, зовсiм щасливий, яким ще нiколи не бував! Довкола нього зелень, цвiти, криштальнi води, вдалi фантастичними контурами рисуються рожево-червонi скали, - ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом i заморокою! Тут чисто, ясно, весело, - ох, як веселоI Герман вiддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвiтистих лугах, топче запашнi цвiти, котрi, настоптанi, ще краще пахнуть i звучать, так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де вiн... де вiн чув тотi звуки? Не може нагадати...
- Щастє, се твої звуки, твiй запах, твiй погляд в тiй зеленi, в тiм чистiм лазурi, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щастє - ти моє! Ти вiддалося менi, як любка свому милому, ти вiдкрило менi своє лице, подало менi свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пiзнаю тебе, чую вiддих твiй глибоко в серцi, чую, як тепло розгрiває мою кров, i она, звенячи, мов срiбло, бiжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, ходи в мої обняття, вiддайся менi зовсiм, навiки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити,

читати