Завантажити

Iвана Пiвторака, розбирати i розважати всi обставини. Iван мав думку - заробити тiлько, щоб мiг в Тустановичах купити собi хату i кусень поля, i для того не брав щотижневої виплати, але, жиючи враз з жiнкою, обходився дуже скупо її власним зарiбком, а свiй щадив. Нараз Iван пропав десь, а коли його жiнка прийшла до Германа допоминатися грошей, що зароби з її чоловiк, то Герман увидiв, що в книжцi видаткiв стояло виразно записано його власною рукою: "Взяв дня того i того всi грошi". Але Герман дармо напружує свою пам'ять, щэб пригадати собi, чи вiн платив коли сi грошi Iвановi на руку. Можа бути, що Iван взяв їх через руки вiрника, як се не газ рiпники роблять. Але що ж виходить iз цього всього? Нiчого, поки не возьмем на увагу блiдостi та слабостi вiрника при оповiданнi Матiя. Так се значить тодi, що Германiв вiрник або сам пхнув Iвана п'яного до ями, або знав о тiм i, може, подiлився грiшми з забiйцею?.. То певна рiч, що при трупi не було нiякого слiду грошей. Ах, а Матiй же казав, що па покрови бачив, як якийсь чоловiк пив з Iваном. Хто був той чоловiк? Чому Матiй не хотiв сього сказати?.. В тiм щось мусить бути!..
Такими невеселими думками занятий, iшов Герман далi, щораз далi, аж опинився геть на самiм краю Борислава, де при купцi стояло кiлька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили рiпники. В однiй з тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще свiтилося. Се свiтло серед загальної пiтьми звернуло на себе Германову увагу. Вiн тихенько пiдiйшов к хатинi i заглянув крiзь тiсне вiконце досередини. Вiн не знав, хто жиє в тiй хатинi, i йому зовсiм не йшло о то - дiзнатися сього. Щось перло його придивитися, як жиють тотi рiпники дома, поза роботою, що говорять, чим занiмаються. Та й того не був Герман так дуже цiкавий, бо кiлько ж то разiв заходив вiн в такi хатки, кiлько разiв обзирав холодним, згiрдним поглядом всю мiзероту, котрої повнi вони були вiд гори до споду! Але нинi дивним якимось способом все, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, - все, чого дiткнувся, змiнювалося в що iнше, мов зачароване. Всякi найщоденнiшi i найзвичайнiшi речi показувалися йому нинi з нових, невиданих досi бокiв, - i ось що потягло Германа пiд вiконце нужденної рiпницької хати. Та тут ждало його ще одно, зовсiм несподiване зрушення, котре мусило довершити морального перевороту в його душi, перевороту глибокого, страшного, болiсного, котрий нинi в нiм звершався силою всiх вражень життя, наслiдком всiх добрих i злих сил, котрi вiн в собi виробив.
В хатi, до котрої заглянув Герман крiзь вiкно, все свiдчило о страшнiй нуждi i занедбаннi. Тiсна хатина з голими, давно не бiленими, закоптiлими стiнами подобала радше на грiб, нiж на людське помешкання. Бiльшу половину вiльного мiсця в нiй забирала глиняна пiч з припiчком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою i накритий грубою веретою. Ог i тiлько всiєї постелi! Нi стола, нi стiльця не було. На жердцi над тапчаном висiло кiлька лахiв жiночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тiлько всiєї посуди побачив Герман всерединi. На тапчанi сидiла молода ще, хоть нуждою i невсипущою важкою працею страшно пiдточена жiнка. На нiй була брудна, зрiбного полотна сорочка i ще бруднiша мальованка, а на головi старий чепець i поверх нього надвержена дiрява хустина непевної барви, з-пiд котрої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час вiд часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре тоту жiнку - то була вдова по Iванi Пiвтораку. Перед нею, обернений до вiкна боком, сидiв на припiчку старий Матiй з невiдступною файчиною в зубах.
- Ей, Марисе, Марисе! - говорив старий Матiй м'яким, тремтячим голосом. - Не такого я житя надiявся для тебе та й для Iвана! Та що! Не знати, чи бог не судив, чи лихi люде не дали!
Марися замiсть вiдповiдi заридала вголос, захлипала, мов дитина.
- Цит же бо, - уговорював Матiй, - не час тепер плакати, нiчо не поможе, лиш здоров'я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо свiту, - тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!..
- Ох, господоньку мiй, - зойкнула бiдна жiнка, - або ж я, нещаслива, знала, де вiн ся подiв? Говорив ми, що пiде до Дрогобича, а вiдтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав пiти. Що небiжчиковi не кажу: "От, може би, лiпше було туй де ближче купити яку пустку, - i до роботи близько, i всьо". А вiн до мене: "Най мене, - каже, - бог боронит вiд тої роботи, не хочу єї на очi видiти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хлiба, нiж маю ту день бути, в тiй западнi!" Та й як пiшов - i на нинiшнiй день!
Матiй порушився на своїм мiсцi, почувши сю мову.
- А коли то було, не знаєш? - спитав вiн. - Коли Iван пiшов?
- Та вiн вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другi, що го ще видiли у Кирницького.
- А потому чи вернув назад з мiста?
- Та

читати