Завантажити

мiною дивився на незнайому дiвчину. Ще i тепер, пригадавши собi тоту стрiчу i цiлу сцену на улицi, Герман сплюнув з досади.
- От, не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкiй дорозi! - проворкотiв вiн, морщачи чоло. - Дурень з мене був, та й годi!
Але тодi, при першiй стрiчi з Рифкою, Герман дуже а дуже далекий був вiд подiбних неделiкатних думок i викликiв. Впрочiм, на хвилю вiн не мiг прийти нi до яких загалом думок, доки йому над ухом не прозвучав дзвiнкий смiх дiвчини. Смiх той протверезив його.
- Ну, чого стоїш, очi випуливши! - проговорила вона. - Ади, дощ буде, махай!
Вона хотiла вiдiйти, - Герман мимоволi, машинально хопив її за рукав, осмiхаючись. Вона поглянула на нього якимось дивним, напiвгнiвним, напiввизиваючим поглядом. Герман осмiлився, почав розмовляти, iдучи поруч неї. Так зав'язалося їх перше знакомство.
Рифка, як i Герман, була сирота, її родичi померли також на холеру, вона лишилася маленькою дитиною в опiцi старої тiтки, у котрої жила i тепер. Тiтка тота, бездiтна вдова по орендарю з Залiсся, взяла її за свою, обiцяючи при виходi замуж дати їй п'ятсот гульденiв посагу i виправу. Рифка розповiла про все то Германовi зараз першого вечора, закнм зайшли до її хати. Герман, вiдпровадивши її аж до дверей, пiшов, задуманий, ночувати до шинку. "Щасливий случай, - гадав вiн собi, - коб лиш удалося! Возьму оженюся з Рифкою, а єї вiном мож буде порятуватися бодай що-то!" Тота думка засiла йому в голову, i вiн твердо рiшився виповiсти її. Притiм i часу годi було тратити, - дiло пильне, а Герман хотiв якнайшвидше доп'ята свого. Зараз на другий вечiр вiн пiдстерiг Рифку, як iшла до мiста, i розповiв їй свою думку. Вона зразу завстидалася i почестувала його звичайним своїм "a ruach an daanen tat'n aran!", але, коли Герман розповiв докладно про себе i свiй заробок, стала трохи ласкавiша, час вiд часу поглядала спiдлоба на нього i вкiнець велiла поговорити з тiткою. Дiло удалося, хоть не без звичайних торгiв i передирок, а за двi недiлi Рифка вже була жiнкою Германа, а Германiв "гешефт", попертий Рифчиними грiшми, пiшов живо вгору, приносячи Германовi значний зиск. Оженившися, Герман почув ще гарячiшу жадобу грошей, - вiн знав, що незадовго на його головi буде удержання численнiшої родини, прокормления кiлькох голодних а непрацьовитих ротiв. А йому так не хотiлося попасти знов в стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила по його тiлi, коди подумав собi щось подiбного, - для того кинувся всею силою в "гешефт": уривав всiм i кождому, крутив, вився, кривдив кого мiг, ошукував ряд на якостi дерева, на вазi вапна, на всiм, пiдплачував злiсних i половину кльоцiв брав задармо з панських лiсiв, - одним словом, був всюди i дер лико, де тiльки дрiбку вiдставало. Така праця, дрiбна, томляча, гидка, серед вiчних сварiв, проклять, крикiв i унижень, прийшла якраз до смаку Германовi. Вона забирала всi його сили, всi його думки, не давала йому нi над чим застановитися, заглушувала всякий внутрiшнiй людський голос, окрiм невгомонної, неситої жадоби зиску. Рифка i її тiтка (Герман жив в їх домику) дивилися на його невсипучу запобiгливiсть i тiшились, подивляючи сприт i розум Германа, коли той вечором в шабас розповiдав їм про свої штуки та обороти. Всi троє вони жили по-давньому, - крайнє ощадно. Рифка i її тiтка занiмалися деякою роботою, котра їх прокормлювала, а i Германовi також небагато було треба. Таким способом грошi призбирувались докупи, i незадовго Герман мiг уже виняти з обороту жiнчин посаг - як чистий зиск. Коли до будiвлi не треба вже було нi дерева, нi вапна, Герман пiднявся доставки гонт, лат i других потрiбних знадобiв i на всiм виходив з зиском через свою спритнiсiь i часто безсовiсне туманення гоїв - фiрманiв та злiсних. Будування депо протяглося цiлих 4 роки, а за той час Германiв капiтал успiв нарости до значної цифри 10 тисяч. Iнший на мiсцi Германа затер би в долонi з-радостi, що удалось так гарно зискати, i, пам'ятаючи стару приповiдку:
"По зиску утрати надiйся", сховав би грошики в безпечне мiсце та й зачав сяк-так жити процентами. Але Герман був не з таких. Боротьба задля крейцара, задля гульдена, а то i сотнi гульденiв, боротьба завзята, тяжка i ненастанна, розгарячила його. Вiн шукав другого поля, на котрiм би мiг сейчас стати до бею з новими противниками. Таке поле ежє iснувало, а iснувало воно не де, а в Бориславi.
Доме, знаменитий прусський капiталiст, котрому наша Галичина майже в кождiй галузi промислу винна перший товчок, проїжджаючи раз через Дрогобич, звернув увагу надивну мазь, котру жиди в коновках розносили на продаж селянам по ринку. Переконавшись, що се нафта, занечищена земляними i другими мiнеральними примiтками, сiп забажав побачити те мiсце, де добувають ту мазь. Йому сейчас вказали бориславськi мочари. Селяни розповiли йому, як вона пiдходить наверх води, як випалює траву i всяку ростиннiсть, - а деякi заговорили навiть про пiдземних заклятих бойовникiв, котрих перегнила кров випливає наверх. Доме, практичний чоловiк,

читати