Завантажити

княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавій ягнячій гуньці й довгому доріжному корзні.
— Що ректи йому?
— Підеш?
— Що йому ректи маю?
— Хай приїде в двір мій.
Ждан хотів був іти, тоді роздумав і сказав:
— Позаутра старці кличуть на віче.
— Віче? Я-м не чув...
— Кажу, аби-с відав.
І пішов. Коло ґанку вже стояв осідланий кінь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, і зострожив од самого терема. Разом із ним до городу Києвого поїхав і між Стоїмен.
Повернувся Ждан до Витичева ледве на третій день, стомлений і ввесь у куряві. Коли зліз із коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумів, що болярин повернувся ні з чим.
— Пощо-с такий укурений?
Ждан сердито блимнув на князя — князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Він хотів сказати йому щось різке, аби зігнати на чім-небудь оскому, натомість мовив про те-таки глупаве корзно:
— За вітром їхали смо. Вся курява в вічі лізе.
— 3-од самого Кий-городу вітер сюди дме?
Ждан віддав коня можеві Стоїменові й підступив до Великого князя впритул:
— Не приїде.
— Не приїде? Я-м так і знав, — обізвався князь і раптом зірвався на крикливці: — То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вірно, Ждане? — Його навіть порадував такий оберт справи. Хвала Богові й Дажбогові, що напоумили того невігласа не їхати — так ще й ліпше.
Та Ждан сказав:
— Київський князь кличе тебе в гості.
— Ме-не-е? Пощо? Мені й тут добре ведеться. — Він чисто по-старечому захихикав і закашлявся. — Й що-с рік йому ти?
— Княже, — сказав Ждан. — Узаутра буде віче.
Рогволод перестав хихикати. За те віче він уже багато думав і передумав — сподіватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про віче.
— Взаутра по сонці. Рікли суть старці, аби-с нікуди не сходив.
Тепер Великий князь не мав уже ні найменшого сумніву, що старці намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодові підламувались од хвилювання, ліва рука мимовільно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими літами. Князь не відповів на стриманий уклін Ждана, просто не помітив, а мусив бо помітити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старці намислили проти нього зле, й він не бачив ніякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?
Він знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука — й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тоді витяг лезо з піхов, і замахнувсь, і щосили рубонув по стовбурі яблуні. Й сумно посміхнувсь. Меч увійшов у деревину на палець, не більше, а колись же одним махом геть ізрубав би й не таке дерево. Колись, і в сьому теж було головне...
Рогволодові спала на думку дідова Смілова притча про стару яблуню та молоде черенце — й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є він. Великий князь витичівський... Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, і Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже відміряв ту стегу, що нею йде Рогволод, відміряв двома пакільчиками й тепер чекає, коли й сей путник дійде своєї міти.,
— Оружжя не лже, — сам до себе мовив князь і вирішив узавтра не чинити опору.
Та коли по сході сонця віче зібралось на городському току, по той бік засіки над кручею, Рогволод не здобувся на силі піти туди. Якби віче було хоч коло його .терема, він таки здолав би себе й вийшов, але старці обрали своїм місцем тік — щоб кожен почувавсь однаково рівним з усіма.
Рогволод лежав на критій кожушком лаві доти, поки по нього прислали вдруге.
— Мусиш іти, княже, бо віче порішить усе без тебе, — сказав один з двох нарочитих од віча старців.
І Рогволод поплентав їм услід, нещасний і геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старців і можів, чи вічем в останню мить покерували якісь інші почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зійдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тільки про сина Рогволодового віче мовби забуло, неначе княжича Єутихія й на світі не існувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонників.
Один з них напередодні вже долав сю саму путь туди й узворіт: витичівський велій болярин Ждан. А товаришем йому виділили міцного й високого дідугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визміювалася з-під поруділого на сонці смушевого клобука. Очі дідугана дивилися пильно з-під кущу і ватих чорних брів, а рука міцно тримала повід.
Се був сотенний готаман лугарів-косаків, якого всі звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребці, він ані на хвилину не замовкав — або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав під ніс лише йому відомої пісні:
Ой гуп та й гуп,

читати