Завантажити

сюди... Вклякни.
П'ятдесятирічний княжич, гладкий і рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилі зуби, що так і випирали йому з рота. Єутихій став перед батьком навколішки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до пліч, волосся. Єутихій розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тоді старий у припадку несподіваної люті відштовхнув його:
— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа... Син устав і заглипав на батька ображеними очима:
— Чого-бо ви!.. — вуста його скривилися й оголили дірявий рот. — Молили б ся ліпше богові, а не...
— Геть!.. — закричав старий і знову розкашлявся, тоді, заспокоївшись, поманив сина: — Ходи речи можам, нехай і Ждана... Зумів єси?
— Зумів єсмь, — неохоче відповів беззубий княжич. — У поруб.
І вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тіпати тіпавка. Нарешті з'явився між Стоїмен.
— Учинили смо, княже.
Князь одвернувся під стіну й провів рукою по тесаних колодах.
— Убили сте його?
— Ні... Ждан сам...
Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний і лихий, бо ніхто навіть не згадав, що князеві, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, він устав, накинув собі на спідню одіж корзно й заспускався крутими сходинами до підклітей. У порожній підкліті відчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.
— Тут єси? — спитав він, знадвору не міг нічого розгледіти в темному порубі. В ніс ударило застояним важким духом і пліснявою. Ніхто не відгукнувсь, але з кутка зашаруділо.
— Тут єси, речу, Ждане?
— Тут... — знехотя обізвався велій болярин.
— Пощо ж мовчиш?
— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.
— Й ти забудь, болярине.
— Що ради? — по хвилі відгукнувся Ждан, бо Рогволодові слова могли означати тільки те, що й означали. — Чого ради кинув єси отрока до сієї ями? Пусть його.
— Про себе речи.
— А я про Харю.
Рогволод закипів:
— А чи відаєш, о що совітував мені твій Харя?!
— Відаю.
— Й речеш пусть?
— Речу пусть.
— То як так?
У темряві знову заворушилося. Ждан устав і підійшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним світлом з дірки в стелі. Тепер і князь побачив його.
Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарніле князеве обличчя:
— Чуй, княже, що ректи-йму тобі, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собі. Наречи стіл Богданові. Наречи київського князя в себе місто.
Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.
— Й се ти речеш мені?
— Оддавна-м рік тобі. Єутихій до столу негоден. І се-м тобі рік. І старці се мислять. Помисль і ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се — й січи мою голову.
Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотів сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось і поготів. Тоді несподівано витяг меча з піхов і підняв над Жданом.
Ждан мовчки взяв меч і всилив його назад у піхва. Се ніби відібрало в князя останні сили, й він зіщулився й змалів. Болярин же, не дивлячись на нього, почав підійматися щаблями до світла. Князь дивився на нього й мовчав, і то був присуд, вирок самому собі, немовби відчув свою власну безсиль.
— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззаді.
— Я міг би-м і сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руці.
Він виліз у підкліть і казав те вже згори, в чотирикутний проріз порубу. Князь і собі став на щабель і почав підійматися.
— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.
Се сказав з темряви Харя Мурин, який досі не промовив і слова. Князь оторопіло спинився, тоді зліз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навіть побачити.
— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмію.
Князь удруге встромив меча в піхва й сього разу вже й справді-таки виліз, навіть важку драбину сам по собі витяг і грюкнув лядищем — аж курява встала. Ждана в підкліті вже не було, й він лякливо побрався геть.
Ніч виспав погано, ввижалися різні чорти та примари. Кілька разів уставав і засвічував од кресала товсту лойову свічу, та ледве засинав, і свіча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговістилося на світ, князь накинув собі на зсохлі рамена вилиняле корзно, спустивсь у підкліті й відчинив ляду порубу.
— Вилазь І
— А то що ж ради? — глузував з нього скоморох, бо князь і сього разу прийшов сам, і боятися не було кого. — Мені й тутки добре. Тепло, й комарі не кусаються. Й сміхати нікого не треба: лежи собі, Харю, й рипи в потемках.

читати