Завантажити

імператора Теодосія Другого.
Й мусив імператор зламати волю свою, й заточити Несторія в Єюпет, і віддати його, й книги його, й сторонців його анафемі, й оголосити несторіанство єрессю. Й тільки Сірія не зреклася Несторія, й було гоніння велике, й утікали несторіани в Персію, й Монголію, й Китай, і сіяли там смуту супротиву царя-городу Константинового.
 
В ЛІТО 432-Е
Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, і просили замир'я готи всхідні, й учинив ряд Великий князь із їхніми князями Ардариком, і Видимиром, і Велімиром, і Тодомиром.
У те ж літо місяця костричника знялися сірби луганські з Лугів, і повів їх жупан Сватоплук. І гнався їм услід Рогволод, і не здогнав. І заратилися лужани, й січа була велика, й знову не зміг воротити їх Рогволод.
 
В ЛІТО 433-Е
Місяця листопада, в останній день
За всі три з гаком літа нічого сутнього не змінилося в житті Богдана Гатила. Він, як і раніше, лишавсь у своєму Києвому городі; Рогволод жив і не думав про смерть, і сидів на великокняжому столі, мабуть, ще міцніше й упевненіше, ніж до того віча, раз ходив з дружиною можів на саків, двічі на готів аж у далекі землі понад холодним Полунічним морем і завше вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Києвому городі й не було співвладця. Всі країни якось корилися йому, й хоч кожен знав, що то не Рогволодова в тім заслуга, проте великокняжі справи йшли на добре.
Й тільки Богданові було відомо, що все те до часу, що кожен князь, і кожен велій, та навіть малий болярин стереже свого проса й за першої ж нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли тільки спину, а не меч і сулицю. До городу Києвого з'їздилися гості-гречники з усіх країн і сходилися всі чутки. Частина лужан, яких кілька років тому прилучив і засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далі, до великої річки Райни, що несе каламутні хвилі в Полунічне море.
Казали, ніби готи прийняли їх і приголубили й коли то справді так, належало стерегтися готів: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який підступ.
Але Рогволода те найменш непокоїло, й Богдан, один тільки раз повідомивши старого про свої побоювання, більше не втручався, бо Великий князь мовив тоді:
— Доки-м на столі, паси свої свині в своєму городі.
Так переказував Борислав, якого Богдан ганяв тоді до стольного Витичева.
Тепер Богдан майже ніколи не сидів удома — ходив на влови чи сам, з малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькі й далекі землі й затримувався в лісах по кілька тижнів. Він полював на великого звіра, на якого можна було йти з ножем або сулицею, й оскільки такий звір попід Києвим городом не ходив, доводилося йти за ним у відлеглі краї.
В перший день передостаннього місяця року Богдан вирушив на лося в діброви аж під Чорнобилем, тоді було ще тепло, бабине літо затрималось, а вертався, коли землю скували раптові морози й упав глибокий сніг: був останній день листопада.
Вертався Богдан додому лівим берегом і був незвикле сам: одного можа вдарив лось, інший занедужав на різачку, а третій лишився в селі за Десною доглядати їх. На високій горі вже видніли засіки городу Києвого й стрімкий чорний дах княжого терема. Й десь коло болярської вітчини Дарниці він замислився: як же перебратись на той бік? Річку скувало раннім льодом, та чи витримає лід коня з комонником?
Сірий яблукатий жеребець був обвішаний ловецьким добром: і з лівого, й з правого боку Богдан припасував до сідла шість сирих і важезних лосячих шкур — здобуток місячного блукання. Що робити?
Переправи вже не було, плоти й човни давно мерзли на тому березі Дніпра. Морозяний вітер протинав до кісток, ноги в не дуже сухих поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повід. Сірий потрюхикав униз до берега, та на самому березі став. Комонник підострожив його. Жеребець нахилився, понюхав чисту від снігу смужку криги й дуже несміливо копнув її копитом. Лід витримав, і комонник смикнув повід.
У цьому місці Дніпро загинав своє річище навколо Трухань-коси, щоб навпроти Берестового лісу, з'єднавшись із повноводою Почайною, пливти вже попід самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час посмикував за повіддя, бо кінь, позбивавши підкови в лісах, ступав надто несміливо.
— Пішов! Пішов! — заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулиці від берега кінь раптом став і позадкував. Щось могло настрахати його — але що? Богдан подивився назад, і, крім верболозу та далеких стріх Дарниці, нічого не побачив.
— Ти пощо? — сказав він коневі й знову підохотив його вперед, але жеребець стояв і сторожко нюшив чисто виметену кригу під ногами.
— Пішов! — притис Богдан його шипами острогів. Кінь тоскно заіржав, тоді став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий тріск, а далі ще й ще, лід увігнувся, не проломивсь, а таки поволі ввігнувся, й князь одчув, як осідає разом із конем. І тільки встиг вивільнити зі стремен

читати