Завантажити

Годой зневажливо засміявся:
— Дай русинам бога — й вони стануть такими самими. Й скажуть тобі: “Князь — від бога”.
Київський володар підійшов до столу й линув у кухоль меду зі дзбанчика. В нього був добрий настрій, і розмова якось мовби стороною обминала його.
— Того не буде, Годою. Того не схочуть ні русини, ні сіври, ні деревляни. Й твої косаки — такоже. Якщо князь — від бога (вашого юдейського бога), то богові — боже, а кесареві — кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Богові многого не треба, зате кесареві дай і димнину, й душнину, й від бортів десятину, й од рала міру пшениці...
— Дивно мені слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.
— Русини того не захочуть.
— Як відаєш?
— Відаю. За се старці в мого прадіда Велімира меч Юрів забрали. Ліпше ото випий меду та підемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?
Годой не відповів.
Богдан, сьорбаючи пінястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пішов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вівцю, й десятий міх жита? Пішов би, як у ту зиму, полчитися проти степовиків?
Тоді йому згадалося, як тому сім літ він опростив і Людоту, й його молоду жону Славку, свою обільну челядницю, робу, — й насмішкувато зітхнув. Через сім літ усе повторюється, як і в тій товстезній книзі, що її колись Годой умисне забув у сьому теремі. Людота їв землю, а грек Адаміс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.
А що дужче приницює людину: те чи се?
— Христос ваш рече: кесареві — кесареве. Якщо єси роб кесареві — то від бога й не роптай. Робом умреш, а на тім світі всі роби божі. Таки роби! І тут — і там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.
Вони ще довго мовчали, й тільки коли свічка догоріла й почала тріщати, Богдан підвівся з-за столу й кинув гостеві:
— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в красній світлиці лежить.
Годой скоса позирив на господаря й відповів:
— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? — Й без видимого зв'язку спитав про зовсім інше: — Можів же терплять?
Богдан зітхнув. Можів смерди таки терплять — по одному в оселищі. Терплять — і за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди відмовилися годувати й можів?
— То є від мого прадіда Велімира, — сказав Богдан, коли вони переходили з наріжної до красної світлиці.
— Відаю.
— Мечем віно те заплатив. А на більше руський смерд не піде. Один між на ціле село — то ще нехай...
— Кесареві — кесареве? — засміявся в темряві Годой.
— Пек його відає. Може, й кесареві, — сказав Богдан, і справді не знаючи, що то: грецька втіха чи, може, данина юдейським богам. — Пек його відає, — повторив він і дав собі слово більше про те не думати, принаймні сьогодні.
 
В ЛІТО 434-Е
Місяця березоля в 15 день
Три сини княгині Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна — Гано, Горват й Огнян — їхали густим сосновим лісом у повному зоружінні. Гано довершував своє двадцяте літо, брати ж його були кожен двома літами молодший один від одного. Старший прокладав дорогу крізь част і завали, вслід йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на півпоприща від братів. Коли їхні коні зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.
Поряд із Горватом їхав верхи ще один юнак. Він був сином лужицького жупана, давно зігнаного з вітчини готами, звався Сікуром і мав стільки ж років, як і Горват. У бору було видно, крізь верховіття світило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зіллям і гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живиці повітрі вже витала весна.
— Гано-о-о!.. Де сте?..
Передніх не стало помітно, й Горват приклав долоні до вуст і знову гукнув:
— Гано-о!..
— Ту смо-о... — почулось у відповідь зовсім близько, й Горват підострожив коня.
— Як мислиш, Сікуре, коли сонце стане тако — приїдемо?
Сікур стенув плечима.
— Гано ліпше відає. Він ходив у тоті краї.
— Будемо, будемо, — сам себе запевнив Горват. Незабаром ліс почав рідшати, й четверо хлопців почулися вільніше. Горват із Сікуром наздогнали передніх. Гано стояв, зіп'явшись у стременах, і вдивлявсь у бік призахіднього сонця. На обрії синів інший ліс, не можна було тільки розібрати, чи то теж бір, чи діброва, чи, може, букач.
— Тамо єсть, — показав на синю смужку лісу Гано. — Доскочимо, чи ставати тут на ніч?
— Доскочимо! — впевнено відповів середульший брат Горват, його напарник Сікур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тільки по вісімнадцятому літі.
— Ано! — смикнув свого воронця Гано, й усі четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лісу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнідій кобилиці мчав Огнян, а далі, не відстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват і Сікур.
Ліс то зникав за пагорбами,

читати