Завантажити

— Вилазь, речу.
— Не волію.
— Пощо?
— Не втямлю дострибнути, — сказав Харя Мурин і глузливо зареготав.
Князь тільки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.
Скоморох нарешті піддався вмовлянням і виліз у підкліть.
— Ото слухай, що тобі молодші речуть, — зневажливо кинув він старому князеві.
Рогволод стусонув його межи плечі, аж Харя з несподіванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:
— Ще й б'ється!
 
Місяця серпня ж
Кілька день Рогволод не знав, ні що робити, ні як повестися. Він уникав Ждана, не хотів бачити й улюбленого скомороха, тоді послав по великого болярина сина Єутихія, й беззубий княжич повернувся ні з чим.
— Рече, нездужаю.
— І що він чинить?
— Сидить
— Нездужає... — промовив Рогволод. — Усі тепер нездужають, усі... Й ти нездужаєш на коня всісти. Баба.
— Христос рече: будьте смиренні, — завважив гладкий княжич.
— Глупавий єси й ти, й твій Христос.
— Пощо глупавий, отче! Він є бог.
— Усякі боги бувають.
Син тільки шморгнув носом і нічого не відповів, бо, може, й справді всякі боги бувають.
Рогволод відмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихій пішов з красної світлиці. Великий же князь посидів ще з годину й теж вийшов. Княжий двір був порожній, усі роби й челядники подалися на тік, за стіни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання ціпів долинало аж сюди. Князь подибуляв до воріт свого двору, а звідти за городські ворота на тік. Гупання дедалі дужчало й дужчало. Токів було кілька: княжий, болярський і городський, на якому верекли своє збіжжя витичівські можі, котрі мешкали не по селах, а тут, і всякий стольний народ — кожум'яки, горнчарі, боднарі та інші ремісники. Князь подався до свого току, біля самої засіки над кручею. В одному кінці пара сивих круторогих волів тягла кам'яний вал по крузі, встеленому товстим шаром порозв'язуваного сніп'я, молоденька ж роба погейкувала на волів, махаючи жердиною. В трьох інших місцях дев'ятеро робів і челядників верекли пшеницю в три ціпи, — гуп-гуп-гуп! — і в усі боки стріляло колюче велике зерня. Ще душ із двадцять подавали снопи з височенної скирти, відгрібали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, інші ж віяли над кручею, бо з-од Дніпра тягло гарним вітерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочувані снопи в кулі — для околоту стріх. Півскирти було вже зверечено, й роби та челядники під наглядом тивуна працювали не розгинаючись.
Великий князь пішов у той бік, де провіяне зерно зсипали в рядняні міхи та мішки. Колись він найдужче любив сі дні, любив дивитися на свої скирти й на своє збіжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого міха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього відчуття втіхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемірюванням навереченого жита, й пшениці, й проса та вівса.
— Піди до Ждана.
— Мені? А тут?
— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сів у холодку під засікою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки іншому, потрюхикав до городу. Князь і сього разу не сподівався на Ждана, та велій болярин прийшов, хоч і нешвидко, але таки прийшов.
Певно, образа вже вивітрилася з його серця й сивої голови, й він торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князеві теж личило підвестися й відповісти на привітання, але він сидів і мовчав, дивлячись у той бік, де молоденька дівчина-роба гейкала на круторогих волів.
— Пощо кликав єси?
Ждан був у білій полотняній сорочці й таких самих ногавицях, підперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стріхою докруж голови.
— Піди до... нього.
Велій болярин знав, про кого мовить князь, і не перепитував.
— Що ради?
Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно відвів погляд на свої воли.
— Хай прийде.
— Пощо?
— Так...
— Посли нарочитого.
Рогволод уперше подививсь боляринові в обличчя пильне й ніби аж ніяково.
— Не прийде з нарочитим.
— А не прийде, — погодився Ждан.
— Піди ти, болярине.
В голосі старого князя бриніло благання, якого Ждан уже давно не чув.
— Не маю хоті.
— Пощо?
— Бо й сам не відаєш, що маєш ректи Гатилові. Великий князь важко зітхнув. То була суща правда, він таки не знав, що скаже братовому онукові, коли той прийде до городу стольного.
— Сідь, — мовив князь. — У ногах правди не є. Велій болярин урешті сів, але був і далі невблаганний, і Рогволод більше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусідньому току, вереклося Жданове збіжжя, й вони просиділи під засікою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.
А вранці наступного дня Ждан прийшов до

читати