Завантажити

ж проти ночі?
— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у ніч голодних і холодних, то присле й...
Почувши ймено ненависного онука, навіть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:
— Гати-и-ло?!
Тоді здибив огиря й уп'явсь острогами в живіт. Кінь од болю й несподіванки стрибнув уперед і мало не підім'яв ошелешеного можа Гліба. Болярин Ждан і собі погнав услід за Великим князем.
А з кувачниці все те бачили Стоян із Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли біси вже перед самими ворітьми Городища, де тулилася під низькою солом'яною стріхою прокопчена й просмерджена гореним залізом сільська кувачниця.
— Гей, Глібе! — звернувся Стоян до княжого дружинника. — Що се він ради?
— Не відаю! — спересердя відмахнувся між.
— Приходив тобі в гості?
— Відунові, — ще сердитіше буркнув Гліб.
— Віду-но-ові?
Коваль стояв і дивився в досі розчинені ворота, де щойно зникли два комонники. Людота підійшов і став поряд.
— Відунові?
— Таж чув єси, — одказав Стоян, а Людоті раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.
Вони ще якийсь час кували і витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарешті не втерпів:
— А що, коли дідо Сміл відає про...
— Про кого?
Людота зітхнув, і Стоян теж зітхнув, здогадавшись.
— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!
— Що ради! — заперечив Стоян. — Ворожити. Або ж по зілля якесь приїхав.
— По зілля міг би прислати й нарочитого.
— А так...
— А ворожити?.. О що б то? — Раптом його мов осінило: — Чи не по наворот-зілля? Вуйку! Чули сте?
— Таж не глухий.
— То й що стоїте!
Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гніду зісподу.
Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й біси з усіх дібров і ярів. Удосвіта був-таки вдома, та ледве здобувся на силі злізти додолу; його вже роби внесли в хором і поклали на м'якому ведмедні. Почалася тіпаниця, він цілісінький день прокалатавсь у постелі, нікого не бачачи й не впізнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну ніч, і ледве третього ранку князь прийшов до пам'яті й упізнав Харю Мурина, який чатував коло ліжка.
— Що тут дієш? — ледве витяг із себе Рогволод.
— Стережу.
— Що стережеш?
— Душу твою, Великий княже.
— Хай тебе чорти стережуть, — якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин відповів:
— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, і спитав Харю:
— Де є Ждан?
— Певно, вдома.
— Вдома?
— Угу. А кінь твій ноги відкидав.
— Кінь?
— Кінь.
— Пощо так?
— Хіба-с забув?
Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував підвестись, та навіть руки поворухнути не міг.
— А Ждан, речеш, удома?
— Мабути...
В князевих очах було стільки суму й стільки безпорадної немочі, що Харі Муринові стало шкода його. Він сказав:
— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе місто й жий собі красно, доки душа дихає в роті.
— Кого — його? — болісно зморщившись, перепитав Рогволод.
— Сам відаєш, княже, — тихо відповів скоморох.
Рогволод крикнув:
— Послух єси Гатилів!.. Послух!..
Від напруження й схвильованості Рогволод закашлявсь, Харя ледве відбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й ліг на ведмедно, вбігло двоє можів о мечах.
— Візьміте його... — вказав їм князь на скомороха. — В поруб... У поруб сього послуха!..
Ввійшов і Ждан і почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:
— У поруб…
Скоморох тільки дивився на князя. Все співчуття, що заполонило було його допіру, тепер геть випарувалося, й він посміхом кривив вуста на один бік і ні відбивавсь од можів, ні намагався просити о милість.
— Не діяв би-с такого, — сказав Ждан, коли можі відвели Харю до порубу. — Не діяв би-с.
У голосі його бриніла похмура неприязнь, і Рогволод одчув се.
— Й ти, болярине, руку спроти мене...
— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, — з докором і серцем проказав літній болярин, — то був би-м давно коло нього.
В старого заворушилися вуса, перш ніж він повторив:
— “Коло нього...” Всі ви сте послухи...
Того вже й Ждан знести не міг. Кинувши на Великого князя гнівний погляд, він вийшов, брязнувши довгим мечем об поріг світлиці. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увійшла роба.
— Єутихія!.. — проказав він, і молода жінка мерщій побігла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до світлиці вкотився Єутихій.
— Кликали сте, отче?
— Ходь

читати