Завантажити

своєю найулюбленішою лялькою. Батько посадив її на коліна.
Знову загомоніли, але дівча все вовтузилось і штовхало батька.
— Що тобі, Лідо? Нащо ти мені ляльку даєш?
— Соб татоцко грався...
В хаті засміялися, але Таля поважно пояснила:
— Вона рада, що татко приїхав, і дає йому свою ляльку.
Батько дякував дочці й обіцявся конче погуляти з нею і з її лялькою, тільки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно і трохи погордливо промовив:
— Татко не може гратися лялькою... Мужчини в ляльки не гуляються... Я таткові намалював книжку.
— Яку книжку? — спитався Корецький.
— Книжку зробив і всю малюнками змалював, щоб тобі було на що дивитися... Я завтра тобі подарую, бо сьогодні тобі ніколи... А не ляльку... — І потім додав, поглядаючи на Ліду: — Страшенно маленькі дівчата люблять лазити на коліна.
— Ну, ти, великий, — засміявся Корецький, — іди краще й ти сюди, до мене.
Великий спершу завагався, але не вдержавсь і собі поліз на друге коліно.
Баба Химка принесла вдруге нагрітий самовар і як вона його становила на стіл, — щось завовтузилось у Корецького біля ніг.
— Катай, Катай прийшов! — закричав Володько, скакуючи з колін.
— Собака вскочив: це ж я двері кинула! — скрикнула баба Химка.
Величезний чорний пес радісно виляв хвостом, штовхав носом у коліна Корецькому і клав на їх свої товсті лапи.
— Не займайте його, не займайте! — кричав Володько Химці, що хотіла виганяти Катая. — Він прийшов поздоровкаться з татком!.. Мамусічко, дай йому булки... Адже сьогодні татко вернувся, — треба й йому булки!..
— І скибоцку... і скибоцку ковбаси! — жебоніла Ліда. Зчинився гамір і метушня. Нарешті Катая зоставили в хаті, дали йому булки і скибочку ковбаси, і він розлігся біля ніг у Корецького, пораючись із своєю вечерею.
Одчинилися двері і ввійшов Іван Петренко ще з двома товаришами.
— Знаєте, що в городі робиться? — попитав він, ледве вспівши привітатися.
— А що?
— Ходять по городу якісь хулігани та й розказують, що це фальшивий маніфест, — «демократи» вигадали... А вигадали на те, що хочуть землю щоб не мужикам, а щоб жидам досталася... бо всі демократи — то або жиди, або з жидами полигалися...
— Ну, та й дурниця! — вигукнув Яків.
— Он, кажуть, у «домократичеських» бумажках написано «равноправие евреев», а землю щоб усім, — ну, значить і жидам... А ви знаєте, скільки жидів? То це тепер мужикові вдвоє менше припаде землі через жидів... Це вони нашим же селянам, що в базарі були, розказують. Бач, — кажуть, — які жиди плодющі, а як дати їм землі, то й удвоє плодитися будуть; і не схаменеться мужик, як усю землю посядуть... а мужик тоді в найми до жида... Цар хотів, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи — щоб пополам із жидами... Це так селянам... А городським кажуть, що жиди вам торговлю перебивають та дурять вас, та десь за городом начебто в ікону та в царський портрет стріляли... І поліцейські, чи що, якісь із тими хуліганами: так, кажуть, так...
— Оце вигадали чорт віть що!
— Треба, — кажуть хулігани, — «жидів» і всіх «демократів» бити... і всіх тих, що за демократів та за маніфест... погром треба зробити...
— Ну, ні, — погрому ми їм не попустимо зробити, — промовив Корецький. — Нам справді неминуче треба зібрати в Ладинці мітинг і все це людям вияснити.
Почали радитися, коли збирати. Завтра була середа, буденний день, — народ за ділом... Краще б у неділю... Одначе, щоб якого лиха чорносотенці тим часом не наробили... Ну, гаразд — спробувати завтра після обід... Корецький уранці швиденько сходить на часину в редакцію, а Петро з Яковом оповістять про мітинг тим часом. Стали обмірковувати, як упорядкувати віче, хто й що там говоритиме... Було вже пізно, як порозходилися гості.
Корецький зостався сам у своїй світлиці. Лампа привітно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полиці з книжками... портрети письменників на стінах... велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в кріслі з Христом на руках... білий Шевченків бюст на столі... .
Корецький переступив у другу хату. Там стіл уже був порожній, діти спали й тільки біляву та чорняву голівки видно було з-під ліжників. Талі не було.
Він вийшов у садок і пішов стежкою. Ніч була свіжа, але не холодна. Далекі зорі мигтіли привітним промінням. Корецький пройшов аж до кінця стежки, туди, під великі дерева, де був ослінчик. Там, на тому ослінчикові, він побачив темну постать.
— Ти, Талю? — спитав він, підходячи.
Це була вона, але не відказала нічого. Сів біля неї і взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.
— Талю! — злякався він. — Що тобі, серце? Ти плачеш ?
Таля припала йому на груди і заплакала ще дужче.
— Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?
— Господи, невже ж таки справді... справді?.. — шепотіла вона крізь сльози.
— Що? Піп справді? — питався Корецький, не розуміючи.
— Невже ж таки справді нічого цього не буде?
— Чого?
— Цього всього... Цих тюрем... засланців... неволі... мук... шибениць... крові... І люди будуть жити вільно — як люди, не як раби... і як

читати