Завантажити

цього йому дуже хотілося, але поки що — газета була справою перворядної ваги. Він мав у їй говорити переважно для села і вимовив собі право писати по-українському.
Після цього Корецького закликали ще на одну збірку, але хоч і кортіло там бути, — дужче хотілося додому. І тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтів шляхом, малий хлопець поштарів то ляскав батогом, то щось мугикав собі під ніс. Таля оповідала про те, що діялося в їх дома й на селі, поки він був у неволі. Діти були здорові, вона також... Другого вчителя в школу досі не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усією роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, трудніше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра він школярів не побачить: довідавшися вже опівдні про маніфест, вона зараз пустила дітей додому, зробивши їм задля такої події на завтра свято, а сама мерщій у город... Як ставилися діти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Він не може собі уявити, як дуже поширилася тепер свідомість у їх на селі. Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лікаревого сина-студента й арештовано його? Тоді темнота сільська казала, що він «хвальшиві бумажки робив». Тепер же, як його арештовано, то по селу скрізь так і казано: «забрано, бо за мужицьку волю оступавсь». Діти ж це чують... ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять... Це, що він вертається, наробить їм багато радощів, — от він побачить...
Як їх організація? О, дух у їй чудовий! Було кілька збірок. Тричі збиралися в лісі на Петровій пасіці. Вона не на всіх збірках була, але це дарма; там тепер усім порядкує Петро. Такий, як і попереду, більш думає, а мало говорить, та кожне слово до діла. О, він знає, як треба порядкувати, — він ще дужче їх згуртував!..
І Яків... Такий талановитий хлопець, дотепний, тільки. часто гострий і нетактовний. Дарма, — Петро все залагоджує. Він найсвідоміший і найнепохитніший за всіх буде.
— Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана... їх кликано на допит — за тебе питалися... Чому саме їх, а не кого іншого, — ми не могли зрозуміти... Вони прегарно там поводилися і тепер тільки підсміюються з тих...
— А взагалі селяни як? — питався Корецький, нахиляючися до Талі і пригортаючи її до себе близько, близько...
— Слухай, поштар же... — шепотіла вона, пручаючись.
— Він куняє, — сміючись одказав Корецький, цілуючи її в очі. — Ну, то як же взагалі селяни?
— О, в тому ж то й сила!.. Наша організація... трьох десятків душ у їй ще нема... а зуміла пригорнути до себе все село... Тільки такі багатирі, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, — тільки ті держаться окремо й вороже... вся біднота пішла за нашими... У громаді — куди наші, туди й уся громада... Бач, я ж іще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу... Списали постанову й послали... Багатирі та їхні полигачі — черносотенники — хотіли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Наші гору взяли... Ах, Геню!..
Голос у Талі радісно тремтів, як вона швидко про все це розказувала, її справді обнімала безмірна радість — і того, що Євген вернувся, і того, що конституція, і того, що в їх на селі так гарно!..
— Ах, Геню!.. Розумієш ти? Тепер уже зовсім не те!.. Зовсім!..
І вона сіпала Євгена за руку і все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування і в його, примушуючи й його тремтіти радісним тремтінням. І враз серед оповідання засміялася, сама себе перепинивши:
— Ні, ти не знаєш... Просто диво!.. Степан Валюшний... ну, отой — Стукачів зять... Розумієш, приходить колись... «Дайте мені соціал-демократичеську прокламацію». — «Нема, — кажу, — в мене соціал-демократичеської прокламації!» «Дуже погано, — каже, — треба, щоб була, бо наша партія за демократичеську республіку стоїть». «А яка ж ваша партія?» — питаю. «Як то — яка? Наша соціал-демократичеська російська партія... До нас агітатор приїздив і завів у нас партію...» Думала, що побріхує, як звичайно... Розпиталася — аж ні. Служив він щось місяців зо два чи зо три в городі... чи на заводі, чи дворником десь, — не знаю доладу... Вернувся на село вже з книжечками, а тоді й справді за його слідом приїздив аж двічі агітатор, організував їх... На другій збірці було там кілька й наших... та вони не пристали.
Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрімав на передку, і, зовсім притулившись на груди до чоловіка, заговорила тихше:
— Був і в мене... той агітатор... Умовляв, щоб і ми до їх... Звісно, я кажу, що ні... А він усе впевняє: ввесь народ вже свідомо горнеться до соціал-демократизму і незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсім самотніми «за бортом...» Саме воно! — думаю собі...
— Багато ж там людей? — спитався Корецький.
— Вони кажуть, що більш як сто... Але Петро довідався певне, що тільки сорок сім.
— Все ж досить багато за такий короткий час.
— О, вони дуже рухливий народ! Бігають, метушаться, раз у раз у їх збірки, літератури багато...
— Не знаєш, хто там у їх? Таля

читати