Завантажити

Прокинувся, як уже було зовсім темно. Вдивляючися в темряву, ледве помітив трохи ясніший клаптик хмарного неба, видний крізь двері в другому кінці шопи. Підвівся і встав, — почував у собі силу. Голова не боліла вже так. Міг іти. Куди?
Відразу все згадав. Не знає, де Таля й діти і що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибіг під небо.
Глянув через яр на школу: ні одно вікно не світилося. Дома нема її, — мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собі Петрову хату, але й там було темно. Невже він так довго спав, і це вже була глупа ніч? Хотів глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити... треба бути обережним... Та все ж мусить зараз піти до Петра, довідатися про Талю й дітей.
Враз помітив по той бік яру, коло школи щось... щось, мов чоловік верхи... Він об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потім десь узявся й другий такий, з'їхалися й тоді повернули назад та й покрились у темряві.
Силкувався зрозуміти, що воно таке, та ніяк не міг догадатися. І враз його думки перепинив якийсь згук — жалібний, безнадійний... Він перебив тишу й потягся в повітрі довгою-довгою ниткою... Там, у темряві, біля школи…
— Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
Було стільки суму й одчаю, стільки болю в тому витті, що ставало моторошно. Корецький пізнав голос: це був Катай. Покинутий, самотній, він плакав на зруйнованому дворищі...
Він плакав... йому було жалко... А ті... а тим, що руйнували...
Але де ж Таля? Катай побіг тоді з нею...
Швидко пішов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де він завертає, зійшов наниз і знову видерся просто до Петрового городу. Переліз через тин і, плутаючись у якомусь посохлому бадиллі, пройшов до току, а з току фірткою в двір. У хаті не світилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пізнавши його, зараз стих і почав лащитися.
— А хто там ходить? — почувся тихо Петрів голос, і з-під хати одрізнилася темна постать і пішла назустріч Корецькому.
— Це я, Петре...
Петро кинувся до його, вхопив за руку і, не кажучи ні слова, повів назад на тік у клуню. Ввійшли в середину. Петро причинив двері й мовчки повів його серед темряви аж у найдальший куток.
— Сідайте тут! — промовив пошепки Петро й сіпнув Корецького вниз. Обидва посідали на снопи. Тоді, схилившися йому до вуха, Петро зашепотів:
— Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрізь... Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо — живого не випустимо...
Корецький зрозумів тепер, що то за їздці були біля школи.
— А Наталя Миколаївна, діти — де?
— Не турбуйтесь... Вони живі й здорові...
— Та де вони?
— Одвіз я... в Гайки...
Гайки — то був хутір Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабівкою.
— Ми так думали, — шепотів далі Петро, — що хоч Наталю Миколаївну тут і не займають, та все ж краще їм бути поки що, далі від Ладинки. Вони спершу не хотіли їхати, — все за вас журилися... хотіли вас шукати... Та я вмовив... Вони б шукали, а за їми слідком козаки їздили б... Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсім не занято... що ви в лісі тепер... Вони повірили...
Написали до вас записку... То це недавно тільки вернувся, одвізши...
— Спасибі, Петре!.. А діти не дуже налякалися козаків ?
— Ні, нічого... Ліда не зрозуміла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: «Ну, я ж їм покажу, як виросту...»
— Наталі Миколаївни ніяк вони не займали?
— Ніяк... Вони, мабуть, і не догадалися, що то вона... і не питались нічого... Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
— Трохи... Тільки по голові дуже вдарено... Одначе — нічого... Що в школі?
— Усе погромлено... Поки я вранці одвів Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах... поки туди та сюди, — прибігаємо, аж тут уже перейшла орда... Тільки дід Терешко ходить по хатах та плаче... Кинулись вас, — нема... Почали шукати вас, а тут і погромники шукають... Силкуємося так, щоб нас не помічали, щоб знайти вас та переховати, або може до лікаря... Ніде нема... Де ви були?
— У цегельні... в малій шопі...
— Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звідтіля, — ну, думаємо, там вас нема... та й не пішли туди... У школі я познаходив деякі папери, — оддав Наталі Миколаївні...
— Де лист од неї?
— Ось... тільки світити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять...
— Правда...
— Вам треба з Ладинки кудись інде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився...
— Нікуди, тільки до Києва... Бо там найкраще можу притулитися... Чи тепер пізно?
— Північ скоро.
— Поїзд уже пішов. — Та вам тепер у город і не можна...
— Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сісти... Верстов двадцять буде туди од нас?
— Та буде... Може трохи й більш... Дійдете?
— Дійду.
— Бо їхати воно помітніше...
— Авжеж... Я й на вранішній поїзд не хочу, бо дуже помітно буде...
— Підождете до вечірнього?
— Еге. Тільки не тут... Краще я піду в ліс на пасіку твою.
— Еге, там безпечніше...
—

читати