Завантажити

вже до краю, щоб перестала вона розуміти, щоб не стало серце почувати...
Заліз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав...
Побачив, що надворі пояснішало. Вийшов. На сході почало пробиватися крізь хмари сонце. Спершу зазначилося блідим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далі блиснуло раз... удруге... сховалося і знову блиснуло й засяло на чистому клаптикові блакиті.
Сів проти сонця й почав грітися. Помалу входило в тіло тепло, а з ним потроху верталася й сила.
Вже було опівдні, як почув ходу — тріщали сухі гілочки під ногами. Вже наближалося; можна вже було розібрати, що йде тільки один чоловік. Нарешті, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, і Корецький пізнав Якова.
Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидів за катрагою збоку, і покликав стиха:
— Євгене Петровичу!
— Я тут, — озвався Корецький. Яків уже бачив його.
— Приніс вам обід...
— Спасибі!.. Сідай!..
Яків положив вузлик під катрагу, а сам сів зараз же біля Корецького на купі мокрої соломи. Учитель пильніше глянув на його бліде обличчя й помітив, що губи в його почали нервово тіпатися і враз буйні краплисті сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.
— Якове, чого ти? — спитався Корецький. — Що ще сталося?
— Ні, нічого, — одповідав, ледве вимовляючи, Яків. Нічого...
— Чого ж ти плачеш?
— Був у школі.
І, зіпершися ліктями в коліна, він обхопив лоб руками і, так похилившися, тихо, мовчки плакав...
І Корецький почув, як і в його щось підкотилося до горла, так само почали тремтіти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.
Сиділи вдвох, ученик і вчитель, і мовчки плакали...
Затихли. Обом стало мов трохи ніяково несподіваних сліз і обидва мовчали якийсь час.
Перший загомонів Яків — розказував, що тепер діється в Ладинці.
Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогодні якось притихли й не вилазять із своїх дворів. Він стрів Валюшного на вулиці, — той одвернувся, похнюпившись, і швидко проскочив далі: сором було в вічі дивитися.
Уже є звістки про погроми й по інших селах. У Солтикові погромили й зарубали сокирою лікаря за те, що він «демократ», трохи не вбили вчительки, а тоді пішли й погромили пана; хотіли й його вбити, та заздалегідь утік. Тоді солтиківці пішли до своїх сусід у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: «усі пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тоді вся земля наша буде». А пани побігли до губернатора, щоб посилав до їх козаків.
А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомоніли проміж себе на вулиці, що вчитель, мабуть, уже втік поїздом. Може їх погнали вже туди, де панів громлять; а може згодом і знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.
Усе товариство тяжко засмучене. Сьогодні збираються прийти сюди, — хочуть усі бачити свого вчителя...
А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серці, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний біль у душі.
— Я вам приніс обідати, — нагадав Яків, показуючи на вузлик.
— У мене ще й те ціле, що Петро дав, — сказав, ледве всміхаючися, Корецький.
— То ви нічого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!
— Не хотілося...
— Давайте зараз обідати, бо й я не обідав, а на полудень нам принесуть.
Він заходився хазяйнувати: розіслав рушник, порозкидав на йому їжу... Корецький почув, що й йому хочеться їсти, і справді став обідати...
Пообідали. Яків допитувався, чи болить рана на голові й радив лягти відпочити: адже вночі він не спав і знов ніч у вагоні їхати. Корецького справді хиляла знемога. Ліг на солому і швидко заснув твердим, спокійним сном...
Прокинувся, глянув на небо крізь двері, — було вже нерано.
— Якове! — гукнув.
— Ми тут! — озвався той збоку.
Корецький вийшов і побачив з Яковом Петра й Панаса.
Вони прийшли недавно і дожидалися, що скоро й інші товариші понадходять. Справді — трохи згодом прийшов Іван Петренко, навіть з жінкою — веселою білявою молодичкою, колишньою школяркою. Сиділи гуртом і переказували, що знали, про вчорашні події на селі, а Корецький розказував, що було з ним у школі. Нові приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помітили погромники цих сходин. Помалу посходилися... Не прийшло шестеро: двох зовсім не було на той час у селі, одного забули сповістити, а троє... не знати чого не прийшли... Та про їх не хотіли зараз думати...
Сиділи купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького — все молоді щирі обличчя; старіших з бородами було тільки п'ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильніших...
Петро говорив до Корецького, і його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старіше від смутку, що й на його налягав.
— Оце ви, Євгене Петровичу, їдете од нас, а ми зостаємося... Як сироти... Самі винні: не догляділи вас як треба, не дали вам помочі... Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набігло... Не гнівайтеся на нас за те, Євгене Петровичу!..
— Не гніваюсь, — тихо й щиро промовив Корецький, —

читати