Завантажити

Батька заступили мені родичі мого побратима Марка Жмайла. Його прадід був для мене прадідом. І коли б я в гурті людей побачив чоловіка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадів би я? Я б його по руках цілував, я б... не знаю, що я би зробив.
Петро дуже зворушився. Сотник каже:
- Хлопче, нехай тебе обійму. Такої душі, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи мені, як діло повести, щоб і давній лад у редуті завести, й старого не обидити.
- Справа не важка, пане сотнику, й до осені може бути все гаразд...
- Цікавий я - як?
- Заснуймо зараз із того боку редути вольницю й назвім її Чубівкою. Маємо бранців з Поділля шістдесят душ. Зразу вистане.
- Хіба ж самі баби будуть хазяйнувати? Між ними мало мужчин.
- Чого самі? Хіба в нас нема козаків? А ще й інші прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хіба самі козаки поженяться й заживуть на слободі. Поля, лугів, лісу, лук у нас вистане.
Як Петро те оповідав, сотник не міг з дива вийти над його розумом і статочністю.
- Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикі пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.
- Та як будуть вінчатися без попа?
- Коли б стільки лиха. Знайдемо попа з попадею і церкву поставимо.
- І гадаєш, що до осені поставимо село як слід, з церквою і зі всіма порядками?
- Не зі всіма, бо не буде в нас ні пана, ні жида, а самі вольні люде, козаки. А дасть бог, то і школу заведемо, щоб діти вчилися грамоти. Тоді Чубівка стане славна на всю Україну.
- Коли ти так видумав, то даю тобі вдасть. Орудуй всім і роби, як знаєш. Я нічого не пожалію, щоб гаразд все переведено. Тільки, може, нам сил, робучих рук не стане.
- Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями і ночами будуть працювати.
- А ти вже любив яку дівчину? Признайся!
- Моя дівчина ще в попелі грається, а тут її нема.
- Ну добре! Одна нам буде біда. Коли нас татарва занюшить, напевно, нічого не вдіємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир поведе.
- Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо стерегтись. А для безпеки прокопаємо підземний льох аж до самої редути. Розуміється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу помістила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх, посилатимемо на Січ, а відтак котрий верне, одружиться тут і заживе спокійно, не знаючи ні холоду, ні голоду. Із тої Чубівки буде колись оселя, славна на цілу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере такої сили, що й орда нічого не вдіє.
- То правда. Мала сила козаків добре узброєних поб'є велику татарську купу. То розбишацька голота. Вона лише у великій купі небезпечна. Татари зле уз-броєні. Шаблю мав в них хіба десятий, а то все ломаки, кінські черепи на дрючку, лук й стріли. Я мав з ними не раз роботу. Та з ними треба би раз зробити порядок.
- Як?
- Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту шию, якою татарва нашу кров проковтує. Перекоп мусить бути наш. Розумієш? З Криму вся біда йде. Ногайці і буджацькі татари не були б страшні, якби в Криму хан татарський не сидів.
- А що січові товариші на те?
- Відкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарські та турецькі землі набігають тільки. Татари їм відплачуються тим самим і так зволікається, місто зробити вже раз путнє діло й - кінець.
Петра мов запалив до давно придуманого діла. Не раз хотів поговорити з сотником, та вже настільки познайомився з козацькими звичаями, що не слід молодому старого розуму вчити. Він не смів перший заговорити, і тому радий був, що так воно до ладу склалося, що міг сотникові розкласти та пояснити.
Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан і тут об'явив народові, що сотник задумав:
- Слухайте, товариші! Заснуємо тут зараз під редутою слободу, покладемо село, а тоді, кому охота, нехай жениться і хазяйнує.
- Славно! Ось далебі добре!
- Але треба багато праці, бо ніхто нам не поможе, хіба один бог; треба буде добре чуприну нагріти, щоби до осені бути зі всім готовим. Я розмежую, поміряю місце, а з неділі зачнемо рубати дерево в лісі й хати ставити.
- Будемо працювати день і ніч, дай боже здоровля пану сотникові, що таке видумав.
Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.
"З того хлопця щось велике буде. Розумний до біса, як старий. І я певний, що він діло виведе на чисту воду. Тоді слава наша піде гомоном по всій Україні. То буде Чубівка, а я тут буду собі таким самим паном, як князь у своїм Острозі або кошовий на Січі. Тільки, що мене ніхто не скине".
По тім всім каже Марко до Петра;
- Чого ти мені того всього не сказав?
- А хіба ж ти не довідався тепер, як вже всі знають? Впрочім, не було ще часу, бо це все зробилося нині рано.
- Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо раз на все.
- Ані не думай про те. Як лише діло покінчу і заведу лад, ми їдемо на Січ. Гріх би, коли б ми, покінчивши Острозьку академію, засиділися за

читати