Завантажити

про заставу ми забули.
- Та ось тут хтось є... - каже другий, що наткнувся на знеможеного Марка.
- Поможіть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не можу своїми силами підвестися.
- Та це Марко! Тебе ранили?
- Ні, я знемігся.
- Хіба ти сам заставу відсунув?
- Як бачите, сам, нікого тут не було.
- Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
Марка насилу підвели, він ледве ноги волочив. Надворі стало світати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нічого не вдіють, редути не візьмуть. Вони стали відступати. За ними стріляли з гармат. Дехто піддавав думку, щоб сісти на коні та погерцювати з поганцями в полі.
- Буде з них, - говорив Касян. - Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
А тим часом в стодолі жінки з дітьми аж тряслися зі страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмінно всіх поріжуть.
Тепер, коли стріли переставали, аж душа в них вступала, всі були раді.
- Гей, баби, - кликав Касян, - виходьте козакам снідання варити та ранених обходити! Збір! - кликав Касян.
- Скажіть, хлопці, кому впало в голову викотити гармату до брами?
- Та я помагав, але Петро мене до того закликав...
- Славний хлопець, де він?
Сотник каже:
- Він трохи ранений, лежить на моїй лежанці. Тепер я був у нього. Він спить.
- А тяжко ранений? - питає Марко.
- Нічого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по голові. Шапка його врятувала.
- Тепер скажіть, хлопці, хто з вас заставу на греблі відсунув?
- То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так ізнемігся.
- Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила...
- Ніде правди діти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих козаків слід нагородити. Вони врятували редуту. І серед такої метушні не втратив жоден голови і робив з власного розуму, що було треба, і зробив добре.
- Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки. - До того Петро мені життя урятував, того ви всі не знаєте. Він в саму пору заколов татарина, як підходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петрові за те, що мені життя врятував, - сто червінців, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблі і рушниці з моєї зброївні. Маркові ще дати коня, щоб пішки не тьопав. Тобі, Касяне, старий товаришу і друже, - мої дві пістолі сріблом ковані, турецькі, що над моєю лежанкою висять. Вам усім - моє сердечне спасибі. Сьогодні в нас празник буде. Бранці нехай погребуть татарські трупи. Під літо йде, і стерво занечистить повітря, що дихати не буде чим. Тепер скажіть, скільки вас полягло?
- Буде п'ять, - каже Касян.
- Тих поховаємо, як лицарів. Годі, де дрова рубають, там тріски летять. Ще одне хочу сказати: обидва наші молоді лицарі віднині переходять з новиків у козацтво.
- Добре, - каже Касян, - згода, вони варті цього. На спомин нинішнього дня даю їм від себе по одній пістолі, які щойно від сотника дістав.
- Славно! Ходімо до Петра! - гукали козаки.
- Кажу, що не можна. Він спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.
- А я ще мало не забув на своїх оборонців, - каже Касян.
Він став свистати, і на це прибігли пси, між ними була Султанка, а Лиска не було.
- А он Лиско лежить, - говорили, - що він, неживий?
Прийшли ближче. Лиско лежав на татаринові і держав його за горло. Він дивився на козаків зизом і махав хвостом.
- От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.
Але Лиско не міг розняти писка, так йому задеревів, треба було силоміць розвести вилиці. Лиско ледве стояв на ногах.
- Йому зараз теплого молока дати. Бідний, добрий Лиско! - Всі його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, підскочила до старого осавула і лизнула його широким язиком по лиці.
 
ХV
 
Від часу, як у редуті засіли бранці, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, і не знав, як цьому порадити. Він бачив, що карність у редуті псується, і тим найбільше журився. Між бранцями були гарні молодиці й дівчата, які козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачаділі, і коли лише сонце заходило і стемнювалося, не було кінця жениханню. Позаводились пари, які сходились на різних кутах редути, і під спів соловейка заводили свої ахи та охи.
Кілька разів зачинав розмову з Касяном, та ніколи путнього нічого не договорився. Касян все розводив руки і говорив:
- Годі, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординці лише того ждуть, щоб своє відібрати.
- Та бійся бога, Касяне, у нас січовий порядок, як можна з жінками? Козацтво геть знівечилось, збабіло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебі, що кожний козак поперед усього хапав би свою дівчину наперед себе та ховався б у мишачу дірку, щоб її личка часом татарин нігтем не задряпнув. Тоді ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришів. Господи! Нащо мені треба було того всього?
- Не гніви бога,

читати