Завантажити

будинку занести, щоб не валялася під ногами. У мене був шок. Але виводили мене з нього дуже просто: солідними келихами ґлювайну. Оточили з усіх боків увагою та всякими смаколиками. Вже не стільки було пригоди з тією головою, скільки емоцій опісля. Обмінялись ми навіть телефонами з шефом будиночка оленячої голови, бо ж не один келишок випили з ним удвох, я, чесно кажучи, уже почала складати якусь байку, що неодмінно мушу в найближчу хвильку йти, а він все придумував і придумував нові історії, аби підлити наступний келих гарячого вина з ґрапою. Чесно, насилу вже спекалась того щедрого дядечки. Перетнувши Мюнстерпляц та пірнувши у тісний провулок між магазинами, стерла його телефон із записаної книжки мобільного (бо навіщо мені вдома компромат, скажи). Ось так і народжуються анекдоти. По дорозі додому забігла до «Kaufhof» - придбала пакунок новеньких ялинкових іграшок, бо за тиждень Різдво і час прикрашати ялинку… О! Звісно, це «німецьке» і твоє, Даночко, Різдво, бо «моє» прийде значно пізніше. А! Бог з ним, ми святкуємо обидва…
Позаминулого Різдва, як мама приїздила до мене, ходили разом до барокової церкви, що стоїть на вершечку гори Kreuzberg (хвилин сорок ходи від мого дому). Це розкішний костел, пам‘ятаєш, я тебе ще запитувала колись про символіку двадцяти восьми сходинок, то це якраз про нього. Так от, прямісінько на подвір‘ї костелу є крихітна капличка. Я чомусь ніколи туди не заходила, а з мамою вирішили зайти. Із фото на стінах та зі сторінок книги, що лежала на катедрі, стало зрозуміло: ця капличка споруджена на честь пастора костелу, що переховував у своїх стінах євреїв та політичних біженців за часів Другої світової. Самого пастора спалили у крематорії Дахау. Ми запалили свічку, згадали мою покійну бабцю (мамину маму) – колишнього в‘язня Освенціма, довго сиділи мовчки на лаві біля крихітного свічника. Як уже вийшли на вулицю і вдихнули морозного повітря, мама сказала, що історія роду завжди супроводжує, куди би вона не їхала… А я подумала про те ж саме. Ще пригадались твої переклади Фіцовського й твої розповіді про його вдову.
Даночко, чи матимеш ти з пані Бєтою зустріч найближчим часом? Можливо, дещо з її спогадів ми би могли залучити до сторінок нашого часопису. У мене до цього часу мурашки бігають по спині, коли пригадую деякі записи покійного Фіцовського…

Варшава, 19 грудня 2011р.

Танечко, дорога моя... Якби хтось колись сказав мені, що я працюватиму вчителем, то я би сприйняла це яко жарт. Це, мабуть, кара за те, що я свого часу попила трохи вчительської крові, за що тепер спокутую. Жартую, звісна річ. Бо я наче отой арештант, що полюбив свою камеру.
З Бєтою Фіцовською останнім часом майже не бачуся. Знаєш, коли вона, дослівно кілька днів після смерті Сендлерової розповідала моїм гімназистам про те, як пані Ірена вивезла її, кількамісячну, приспану люміналом, з варшавського ґетто - на вантажівці, у закладеній зверху цеглами скриньці, з просверленими у тій майже-труночці дірками для доступу повітря, то я також згадала маму. Її, п‘ятирічну, мій дід ховав у великій скрині з вугіллям, яка стояла у підвалі старої кам‘яниці під Високим Замком. А скриню так само закладав цеглинами... Після цього їй на все життя залишилась пам‘ятка – клаустрофобія. Уже тридцятирічною вона подорожувала пароплавом «Адмірал Нахімов». Одеса, Батумі, Новоросійськ... Квиток у неї був третього класу, тож каюта була без ілюмінатора. Мама прокинулась у ній серед ночі й не могла знайти вмикач, а її руки у паніці намацували кругом лише одні стіни й дошки, ноги повсюди впирались у тверде. Тоді у неї почався серцевий напад, і вона почала задихатись. Добре, що її супутниця вчасно прокинулась, почула хрипіння й покликала лікаря...
Що ж до моєї мами, то вона молодець, бо тримає фасон – попри всі свої численні болячки. Коли я приповзаю з роботи, то на мене завжди чекає гарячий домашній обід і кавалок пляцка на десерт – згуба для моєї, з Твого дозволу, фігури. Так, моє дитинство було цукерковим – завдяки тій же моїй мамі, але все ж таки непростим. Мій покійний батько працював музикантом, або, як тоді казали, лабухом у модному підміському ресторані. Він довго кавалєрував, тож одружився з моєю матір*ю, коли йому було вже добряче за тридцять. Я й досі не зовсім розумію навіщо він одружувався, бо своїх парубоцьких звичок міняти не збирався, навіть тоді, коли на світ прийшла я, його єдина донька. Не пропускав ні однієї спідниці, а зароблені гроші витрачав виключно на власні потреби. Не переймався абсолютно нічим і ніким, окрім власної персони. Мама працювала інтроліґатором. Була дійсно добрим фахівцем, непогано заробляла. У той час їй навіть довіряли виконувати замовлення для таких «партійних богів», як Брежнєв, Шелест чи Косигін. Мама тягла на своїх плечах дім, працювала по десять годин денно, а, окрім того всього, доробляла ще тим, що по вихідних літала в Одесу й привозила звідти «контрабанду». Це були рибки-скалярії, їх вона там брала гуртом. У Львові також віддавала гуртом місцевим

читати