«Зрозуміло, що в поляках мене дратують ті самі риси, що й в українцях, - тільки в сусідів вони здаються побільшеними, укрупненими в масштабі, як то часом буває на родинних портретах, де міна, ледь помітна на власному обличчі, на іншому здається карикатурною гримасою (адже то неправда, ніби дратує «чуже», - дратує завжди «своє-передражнене», те, чого сам у собі не любиш...). Маю на увазі той комплекс, який психологи що в індивідів, що в народів пов´язують із браком певности себе: гіпертрофоване самолюбство й зверхність, що при першій-таки невдачі (хай би це була всього тільки поразка національної збірної!) змінюється протилежною, не менш аґресивною крайністю - розпачливим самоїдством. (Одним із різновидів цього останнього виглядає мені питома також і для української дійсності внутрішня колотнеча, поділ на «ворожі собі гуртки», де «всі всіх не люблять», а ти, як чужинка, невтаємничена в цю складну «хатню кон´юнктуру», тільки очима кліпаєш, щоразу згадуючи, перифразом із листа Лесі Українки: «я того не розумію і розуміти не хочу, бо досить з мене й київських злиднів, нащо мені ще варшавські/краківські/і т.д.»?). Тільки в українців цей психокомплекс проявляється, по-перше, з ухилом більше в самоїдство, ніж у пиху, а по-друге, якось комічніше, «дрібномістечковіше» б то, чи що, - без істеричного надриву, - а в поляків брак гумористичного елемента робить його особливо дражливим для українського ока», - заявила письменниця.

Інформація: Персональна сторінка Забужко у Facebook