«Тінь перемоги» пахне фарбою, бо щойно з друку. Вона цікава вже тим, що Василь Кузан у ній виступає не поетом і зовсім не прозаїком ( має написаний роман ), як ми очікували. Він прийшов до нас, як драматург. У книзі тільки три п”єси: «Тінь перемоги», «Вибори смерті», «Розп’яття». Але кожна написана, ніби іншим автором. Власне така манера письма Василя Кузана для мене і є відкриттям.

«Тінь перемоги»

Прочитавши першу драму  «Тінь перемоги», чомусь згадала слова психіатра Доктора Джекобі з культового містичного серіалу Девіда Лінча «Твін Пікс»:

«Агент Купер, всі проблеми нашого суспільства мають сексуальний характер».

Головна героїня п’єси Вікторія  в очі ріже правду своїм залицяльникам:

«Я добре знаю вас усіх:

Мужчин, коханців, брехунів,

Одне наймення вам – штани.

Штани – шедевр, окраса людства.

Вони ховають вашу сутність

Та я вас бачу крізь штани.....»

А що насправді хоче Вікторія? Звісно, як і кожна жінка, вона прагне чистого кохання, якого апріорі не існує. Але давно зрозуміла  цю істину. До речі, у неї чимало бажань. Найсильніше - мріє бути блазнем. Адже:

«Лиш блазень знає про свободу,

Бо він за неї заплатити

Готовий навіть ковпаком,

Що, власне, зрісся з головою».

Вікторія не просто жінка, самозакохана у себе. Бо ж постійно розгяладає себе, оголену, у величезному дзеркалі, яке їй тримають раби. Вона – самка, в яку закохані, ні, насправді хочуть мати інтим з нею чимало мужчин. Для глядачів (читачів) це – Олесь, Андрій і Ярослав. Кожен «любить» її по-своєму. Натомість її почуття до них прісні. Можливо, байдужість і дозволяє героїні поводитися нахабно й різко зі своїми залицяльниками. Інколи  вона дозволяє їм гратися з собою, але цю гру важко назвати фліртом. Підозрюю, що Вікторія – енергетичний вампір. Їй імпонує те, що в чоловіків «піднімається настрій», коли ті зізнаються їй у своєму коханні. Вона дозволяє кожному милуватися своїм пружним і білосніжним тілом й отримує.від цього насолоду. Навіть більше: її це надихає, підвищує самооцінку. Вона ж бо – театр, а ці мужчини – тільки глядачі. Її глядачі! Як і перемога,  ревнива й потребує жертви. А чи готові чоловіки заради неї піти на жертву? Чи на самопожертву? Це питання виникає у підсвідомості читача та відповіді не існує.

Якщо відверто, то я сумніваюся в адекватності головноїй героїні, як жінки. Занадто в неї складний і суперечливий характер. Навіть – химерний. Вдається до крайнощів. Немає рівноваги і внутрішньої гармонії. Замало душевного світла, тільки зовнішня краса. Не дивно, що вона - втомлена життям. Бо ж довелося їй пережити смерть власної дитини. Її козир у тому, що після особистої трагедії знайшла в собі сили  жити далі. Але це не життя, а мука. Звісно, у неї був  чоловік на ім’я Ганс, котрий навчив її  любити тільки себе. Можливо тому протилежну стать Вікторія любить розумом, а не серцем. Василь Кузан тонко змалював психологію жіночої душі. Читаючи, я кілька разів дивилася на обкладинку книги, аби пересвідчитися в тому, що в руках у мене – Василь Кузан. Подібні відчуття у мене вже виникали, коли читала «Коханку» Януша Вишневського.

 Словом, у п’єсі зіштовхнулися два світи: реальний та ірреальний. Без зайвого пафосу автор розкрив крізь призму персонажів, що означають такі поняття - як свобода і перемога - для кожного з нас. Тут усе по Фрейду: Ярослав, Олесь, Андрій бояться свободи, бо це завжди – відповідальність. А перемога прагне свободи. Тому й фінальний акорд – драматичний: герої бачать лише тінь від перемоги. Звідси й – розгубленість і розчарування. Людині ж бо притаманний страх. А страх – ілюзія і якщо її не перемогти, тоді вона стає  духом. Тому не важко здогадатися про подальшу долю цих чоловіків.

«Вибори смерті»

Події цієї п’єси відбуваються в одному гірському селі на Закарпатті під час виборів. Автор принципово не вказує рік, але зрозуміло, що це був 2010, коли до влади прийшла підерастична партія на чолі з януковичем. Тут важливі не так дійові особи, як той єдиний день – день виборів, який став фатальним для головного героя – Дмитра Васильовича, а відтак – і для всієї України згодом.

Головна героїня у п’єсі – КОРУПЦІЯ, котру уособлюють: Марта Іванівна, голова дільничної комісії, Іван Дмитрович, голова районної організації партії влади, Інна Володимирівна, секретар комісії, Петро Петрович,  Алла та Іванка, члени комісії.

У залі старого сільського клубу, в якому розміщено виборчу комісію, Марта Іванівна веде засідання. До відкриття дільниці і початку голосування залишилося 22 хвилини. Вона наголошує, що вибори мають пройти демократично і справделиво, але партія влади на чолі з їхнім президентом та  провладний кандидат по можаритарному округу Степан Транспортний мають набрати абсолютну більшість. Тут і назріває конфлікт між нею і Дмитром Васильовичем, який розуміє, що всі члени комісії продалися, і що він один у полі - не воїн. Навіть Алла, котра донедавна ще підтримувала його погляди у всьому, нині теж на боці влади. Згодом він намагається переконати її, аби не підписувала фальшиві протоколи. Але марно.  Алла наводить свої аргументи, мовляв, їй набридло безгрошів’я і те, що вона скоро виїде жити за кордон.

Дмитро Васильович шукає підримку у виборців. Зокрема, у свого знайомого молодого 25-річного Артура, який, до речі, розгорнув бюлетень перед членами комісії і продемонстрував, що проголосував за партію влади. Так зробили 99 відсотків виборців того дня на цій дільниці.

Кажуть, що колишніх міліціонерів не буває. Іван Дмитрович працював начальником міліції. Ось він і вчить Марту Іванівну, як правильно треба ставити на місце таких ідейних, як Дмитро Васильович. Зрештою, обом вдається вмовити Дмитра Васильовича випити 50 грам дорогого французького коньяку. От якби він знав, чому його так припрошували до чарчини, думаю, вилив би він той коньяк в очі Івану Дмитровичу.

Про те, як розгортаються події далі, - промовчу. Хай читачі купують книгу! Відзначу, що п’єса невигадана. У ній навіть є автобіографічні факти.

«Розп’яття»

Зовнішня схожість актора театру ( у п’єсі він має ім’я – Герой) з Христом наштовхнула режисера зробити  виставу  про останній день Ісуса, коли його вели на страту і розіп’яли. Режисер – старий бабій і невдаха, але мріє про всесвітню славу. Він - заздрісний і сприймає бажане за дійсність. Вважає себе успішним і самореалізованим. Насправді, крім сцени, у нього нікого і нічого немає. Хоча дещо все ж таки  є! Це - старість.

 Герой – скромний і бідний. Йому, як і Христу, 33 роки. За плечима – жодної видатної ролі. Вдома його чекають дружина Марія-Магдалина та двійко дітей. Поступливий характер Героя, зрештою, зіграв із ним злий жарт. Режисер вмовив  його на цю роль. Натомість сценариста змусив упродовж семи днів (термін, за який Бог створив Землю) написати сценарій та ще й усе скоротити і спростити, бо ж нема артистів й обмежено і гроші, й простір.Та й треба все робити швидко, «допоки Герой не постарів на рік, допоки йому ще тридцять три. Щоб зберегти усю цю схожість, щоб він зіграти зміг без гриму свій душевний стан, і розпач, і віру, і зневіру. Але Герою доведеться відростити собі таку ж бороду, як у Христа». У виставі режисер знайшов роль і собі. Звісно – Прокуратора! Героя вмовив, аби його дружина Марія-Магдалина зіграла Магдалину Ісуса. Ніхто не знатиме, що вона – не артистка. Її завдання – заламувати руки плачучи, от і все.

А далі Василь Кузан так «закрутив» сюжет, що Булгакову й не снилося. Катами були …акторки театру,  закохані в Героя. Ну, ви ж розумієте, що скривджена чоловіком жінка завжди помститься. А якщо таких жінок кілька? Що відбувається на сцені під час вистави – уявити страшно. Героя розпинають, хоча за сценарієм, його мали тільки мотузками прив’язати до хреста. Найстрашніше те, що Герой справді прийняв усі ті муки, що й Христос. І те, що не було кому врятувати бідного чоловіка. І те, що глядачі, мов загіпнотизовані, кричали в унісон: «Убий його!»

«Розп’яття» розіп’яло і мене насамперед своїми цікавими діалогами, в яких розкриваються характери персонажів. У нашому житті чимало прикладів, коли одна людина майстерно маніпулює іншими. Та ця драма – про нашу владу. Бо, незалежно від кольору, влада розпинає кожного з нас. І всі ми – христоси: хтось більше, хтось менше.

Не секрет, що багато хітів (переважно пісні, поезія) у світовій літературі були написані їхніми творцями під дією наркотичних засобів. Чесно, я не знаю, що «курить» Василь Кузан. Але пише він – круто!