Re: цензії

Вона ще живе у думках і спогадах друзів, недругів і знайомих. На сайті Інституту літератури у відділі української літератури ХХ століття ще згадана доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Зборовська Ніла Вікторівна. Вона ще є... І її вже немає.

Ми не були близькими подругами. Не спілкувалися часто і подовгу. Не ділилися переживаннями і секретами. Але її смерть для мене - як і для тих багатьох людей, котрі знали Нілу Вікторівну (для більшості - просто Нілу), - стала болісним ударом. Нестерпним нагадуванням про тлінність і крихкість. «Що є людина? - Лише тіні сон», - писав давньогрецький поет Піндар.

Уперше я зустріла Нілу Зборовську 1995 року. У Черкаському університеті проводили наукову конференцію, присвячену 100-річчю від дня народження Тодося Осьмачки. Актовий зал був заповнений студентами. Попереду сиділи учасники. Почалася офіційна частина - виступи, промови... Ми ще чекали гостей, які затрималися у дорозі.

Раптом двері відчинилися. До зали зайшла молода жінка у довгій чорній сукні і черевичках на високих каблуках. Елегантна. Спокійна. Впевнена. Чорняве волосся задерикувато звисало на лоб. Я запитала колегу: «Хто це?» - і у відповідь почула: «Ніла... Ніла Зборовська. Літературознавець з Інституту літератури. І - до речі - наша землячка, з Черкащини». На той час я вже прочитала книгу «„Танцююча зірка" Тодося Осьмачки», тож з цікавістю дивилася на гостю. Через деякий час її запросили до виступу. Пригадую перше враження - зацікавлення, змішане із захопленим здивуванням.

Ніла Зборовська уміла привертати до себе увагу. У будь-якій компанії вона завжди опинялася у центрі. На тлі одноманітних сухуватих розмірковувань виступ Ніли Зборовської вражав емоційністю, експресією, сміливістю думки. Після того я навчалася в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України - тож ми не раз зустрічалися на засіданнях відділу української літератури ХХ століття. Та і сама Ніла Вікторівна неодноразово навідувалася до Черкас на різні наукові зібрання.

І от - її більше немає. Кожна смерть відбирає в оточуючих часточку серця. Кожна смерть - це назавше втрачений неповторний мікрокосм, який більше ніколи не відродиться саме в такій комбінації особистісних рис.

Ким була Ніла Зборовська? В інтернеті з нагоди смерті тиражується сухе холодне кліше: «Автор численних статей, есеїв, романів, досліджень: «„Танцююча зірка" Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка. Есей» (2001), «Психоаналіз і літературознавство» (2005), «Код української літератури» (2006) та ін.». Кілька романів і монографій, кілька сотень статей та есеїв... І все? У скількох серцях і душах вона залишила часточку себе? Своєї посмішки. Своїх думок... Свого запалу... Вона ще є... І її вже немає.

Доробок Ніли Зборовської - нова і для багатьох ще малозрозуміла віха у постколоніальному українському літературознавстві. Її ім´я асоціюється з рішучим руйнуванням канонів соцреалізму, вульгарно-соціологічної критики, колоніалізму. Вона однією з перших сміливо і безкомпромісно запроваджувала на теренах українського літературознавства елементи нових методологій - феміністичної критики, а найперше - літературознавчого психоаналізу. В одному з інтерв´ю, відбиваючись від банального запитання, Ніла Зборовська зауважила: «Я знаю, що у нас в роду є така властивість - ходити по межі, чути голос несвідомого... До речі, саме це й привело мене у психоаналіз: мені треба було пояснити з наукового погляду, передусім собі, що відбувається з психікою на межі...»

Для тих, хто захоче зрозуміти феномен Ніли Зборовської, це ключова фраза. Концепт. «Ходити по межі»... Торувати нові стежки. Епатувати. Непокоїти. Дратувати. Кожна її нова книжка ставала детонатором дискусій. Хтось захоплювався її оригінальними поглядами. Хтось був готовий сперечатися до безтями. Але байдужих не було. Хоч, з іншого боку, її теж вбивала тягуча малоросійська яловість, недовірливість і байдужість. Цього мала найбільше...

Ніла Зборовська сміливо і беззастережно переосмислювала стереотипні оцінки української класики, уважно і ретельно фіксувала все нове і цікаве, що з´являлося у сучасному літпроцесі. Вона твердила, що «найбільше щастя в соціумі: вчити шукати істину». Намагалася підпорядкувати цьому і свою викладацьку діяльність.

Коли мені потрапила до рук книга «На карнавалі мертвих поцілунків», я здивувалася: під однією обкладинкою - літературознавче дослідження і художній твір. Літературознавець ставала письменницею, письменниця могла легко одягнути літературознавчу маску. Але це не була карнавальна гра. Її повість вражала архетипною жіночністю. Може, вона не була художньо відшліфованою. Принаймні, мені цей межово відвертий, аж до надриву, твір імпонував більше, ніж книжки окремих сучасних розтиражованих «працівників пера». Бо Ніла Зборовська писала не з обов´язку і не для заробітку, а тому, що відчувала таку внутрішню потребу. Писала для себе і близьких - так само щиро і відверто, як і жила.

Вона була Особистістю. Людиною, в якій тісно переплелися талант, дослідницький неспокій і жіночий шарм. Вона мала непідробну харизму, якою зачаровувала довколишніх...

Тепер її більше немає... Ми ще не усвідомили порожнечі після цієї втрати... Ще не відчули трагізму Нілиної неприсутності. Залишається сподіватися на інше, безплотне світло, від залишеної спадщини Ніли Зборовської - танцюючої зірки нашої літератури.

Земля пухом Вам, Ніло... Вічная пам´ять...