Шалена задушлива спека нависла над землею i мiцно тримала її декiлька тижнiв, стиснувши, наче рука душогуба горло. В нiч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте червня нарештi вдарило  грозовою зливою - можна було дихати. 

Пiд вечiр стало вiдомо, що опiвднi пiшов з життя Юрiй Iллєнко. Дочекався дощу. Вдихнув в останнiй раз свiже повiтря. 

Два  роки тому, майже в цi днi, Спiлка кiнематографiстiв показала ретроспективу фiльмiв братiв Iллєнкiв, присвячену їхньому потрiйному ювiлею. Так збiглося, що старшому, Вадимовi, виповнювалося сiмдесят п’ять,  середнiй, Юрiй,  незадовго до цього переступив порiг сiмдесятилiття, молодший, Михайло, вiдзначав шостий десяток. Брати стояли на сценi Будинку кiно, красивi, талановитi, схожi один на одного. Юрiй Герасимович  був у центрi - а так по творчостi i було – i обiймав старшого i молодшого за плечi.

За декiлька хвилин до початку вечора я мала з ним невчасну - з мого боку -  коротку розмову. «Я бiльше не знiматиму фiльмiв, - рiзко сказав Iллєнко, - скiльки менi ще залишилося?». Я дивилася на мiцного засмаглого чоловiка в бiлiй ллянiй сорочцi i не вiрила: «Неправда, вiн перебiльшує, грає,  вiн ще багато знiме».

Чи пiдступила вже тодi до нього  ненажерлива хвороба, чи знав вiн про неї, чи тiльки вiдчував її наближення - не знаю, I це, врештi-решт,  стороннiх  не стосується, тому що Юрiй Iллєнко помер вiд гiркоти. За українське кiно, занепад культури, за стан суспiльства взагалi. Вiн неодноразово писав i говорив, що вiдчуває себе як художник  наче  «на окупованiй території».  Митець - людина первiсно вiльна, Iллєнко,   свiдомо i пiдсвiдомо, прагнув розповсюдити свою внутрiшню свободу назовнi, -  i в останнi роки шукав волi i незалежностi там,  де вони найрiдше зустрiчаються, де, навпаки, всi вкрай залежнi i не вiльнi,  - у полiтицi.

Чим жив, що переживав, чого прагнув кiнорежисер iз свiтовим iм´ям останнiми роками, пiсля закiнчення фiльму «Молитва за гетьмана Мазепу», якого глядач практично не побачив i ще пiд час зйомок  якого дрiбними, але  численними  заздрiсниками i недоброзичливцями проти кiнорежисера i фiльму  була розпочата масована  дезiнформацiйна кампанiя, -  про це Iллєнко  розповiв у великому iнтерв´ю  Анастасiї Харламповiй   ще у 2005 року, яке цими днями вперше у повному обсязi розмiщене в Iнтернет-Кinoportal. Не дивують  пасквiлi

(«забрав на «Мазепу» рiчний бюджет кiновиробництва», страшнiше: «вкрав 10 мiльйонiв»), а фiльму тричi призупиняли фiнансування i знiмальна група сидiла без грошей i роботи по хатах у Прохоровцi, падали привезенi для зйомок конi, бо нiчим було годувати  -  йому завжди доводилося знiмати, долаючи спротив. Те, що фiльм практично схований продюсером  «на полицi», теж не новина: «Мазепа»  п´ятий за рахунком його «полочний» фiльм. I сповiдальне iнтерв´ю побачило свiт iз запiзненням у п´ять рокiв - Юрiй Iллєнко нiколи не умiщався  «у  формат». Як були «не форматними» його фiльми, сценарiї.

Згадаймо долю кiлькасотсторiнкового  «Агасфера», над яким режисер працював  декiлька рокiв i читаючи який,  всi були у захватi вiд його  несамовитої i надпотужної  художньої енергетики. Але до запуску  у виробництво так i не дiйшло - занадто фантастичне, непiдйомне для реалiзацiї, «бюджету не вистачить», словом, знову «неформат». Завершилося майже анекдотично: жiночки iз кiнобухгалтерiй нишком, але старанно переписали для своїх домашнiх заготовок детально i зi смаком виписаний  у сценарiї «рецепт плову по-параджанiвськи». 

На одному з всесвiтньо вiдомих колажiв Сергiя Параджанова кiнорежисер зображений у лавровому вiнку - колаж так i називаеться «Iмператор Iллєнко». Звичайно, є в цьому трохи  дружньої iронiї, гротеску, але Параджанов не тiльки побачив в рисах скiфського походження дiйсно щось римське, патрiцiанське, - вiн вловив внутрiшню суть особистостi, це надлишкове для дрiбного свiту «над», цю тотальну Iллєнкову  «неформатнiсть». Вiн був розрахований на трiумф i дiйсно знав творчi  трiумфи. Одних «Тiней забутих предків», що обiйшли всi кiноекрани свiту i мають понад сто мiжнародних призiв i нагород, достатньо, щоб залишитися в iсторiї свiтового кiнематографа i культури.

Однак невгамовний Iллєнко все життя прагнув бiльшого, кращого, нового. Якась художницька невситимiсть спонукала його шукати нових екранних форм i навiть форм органiзацiї кiнопроцесу. Наприкiнцi шестидесятих рокiв з’явилися широкофокуснi кiнооб’єктиви i Iллєнко -   один з найталановитiших кiнооператорiв свiту - у 1971 роцi знiмає «Бiлого птаха з чорною відзнакою» у широкому форматi. Але кiнотеатрiв з вiдповiдною кiнопроекцiйною технiкою було замало i тому з  показом фiльму, що  мав трiумфальний фестивальний успiх, виникли проблеми, не можна стверджувати, що його побачив масовий глядач. У вiсiмдесятi почав поширюватися бригадний пiдряд i Юрiй Герасимович з ентузiазмом взявся  впроваджувати його у роботу своєї знiмальної групи ,  сподiваючись, що  за рахунок зекономлених завдяки новiй формi органiзацiї працi коштiв вона буде премiйована гiдним чином. Премiї дали звичайнi, а зекономленi грошi, як годиться, «з’їли» загальностудiйнi витрати. I так завжди. Його ентузiазм натикався на глуху стiну, чи як вода поглинався пiском рутини.

На початку дев’яностих, iз проголошенням незалежностi України,  Юрiя Iллєнка призначили керувати кiнематографiєю. Його можна було зустрiти на Хрещатику, де розмiстився Фонд кiно, швидко i цiлеспрямовано крокуючим, майже поспiшаючим, очевидно, до рiзних високих iнстанцiй.  Юрiй Герасимович тримав у руках не мiнiстерський портфель чи офiсний кейс, а чомусь звичайну мiстку спортивну сумку -  мабуть,  так йому було зручнiше:  ємнiсть спроможна була умiстити його плани i розробки стосовно спасiння i реорганiзацiї української кiнематографiї. Тут були наробки щодо статусу нацiонального фiльму, фонду пiдтримки вiтчизняної кiнематографiї, державного прокатного посвiдчення на показ  фiльмiв i багато iнших прогресивних Iллєнкових iдей i розрахункiв. Вiн викладав їх високому чину, той кивав головою, погоджувався, а в шухлядi у нього, кажуть люди, вже лежав проект постанови про звiльнення Iллєнка з посади – «хотiли як краще, а вийшло як завжди».   Недоречний в цi днi сарказм дозволяю собi, аби  вiдтiнити Iллєнкiвський iдеалiзм, якусь наївну, майже дитинну довiрливiсть, яка в ньому, безперечно, була,  хоча назовнi й малопомiтна. Дивним чином  це поєднувалася з  його усiма знаною масштабнiстю i енергiєю.  Бачили «бурю i натиск».

Посвiдчення про нацiональний фiльм їснує  -  фiльмiв майже немає, не тiльки дiйсно нацiональних, а будь яких, просто  добротних, професiйних, потрiбних людям. Державне прокатне посвiдчення теж є - Iллєнко сподiвався за рахунок видачi цiєї лiцензiї на показ iноземних фiльмiв фiнансово пiдкрiпити кiно вiтчизняне, - цiлий вiддiл працює, дiвчата,  мов прикутi до комп’ютерiв, як раби до галер, днями друкують цi посвiдчення i  ллється потiк лiцензованого закордонного кiномотлоху з екранiв «дуроскопiв», розм’якшуючи мiзки спiвгромадян .«Я помру, але не примирюся з тим, що маю «хавати» це лайно. Не хочу!» - із притаманною йому прямотою сказав Юрiй Iллєнко у згаданому iнтерв’ю, - фiнансової пiдтримки  нашого кiно щось не видно, пiдтримують на розсуд керiвництва окремих кiнематографiстiв. От така доля Iллєнкових проектiв. Глузлива. Iмператор помер, бо зникла його Iмперiя.

Не вмiстився у телевiзiйний формат i похорон кiномайстра. Передивилася вiсiмнадцятого червня основнi телеканали  -  всюди одне i те ж. Декiлка вiдомих «говорящих голів» на фонi бiлої стiни Будинку вчителя, де вiдбувалася громадянська панахида, фрагменти з фiльмiв майстра, все вивiрено, стримано - вiддали належне видатному кiнорежисеру. Жодного кадру, що дав би уявлення телеглядачевi, як прощалася з Юрiєм Iллєнком вся гуманiтарна, творча Україна, Київ, принаймнi. Нi народних хорiв у старовинних строях, нi лiр, нi тремiт, нi сотен i сотен людей, нi моря квiтiв, по якому несли його на руках хлопцi Олега Тягнибока до Володимирського собору на  заупокiйну лiтургiю.

Заплакали трембiти на Володимирській вулицi. Дивно було чути їхнiй прадавнiй голос посеред  сучасного Києва  - мiста, обiйнятого бiсами.  I на своїх «лeксусах» i «мерседесах» вони вимушенi були хоча б на пiвгодини зупинитися, щоб дати  урочисто i спокiйно пройти Юрiю Iллєнковi свою останню земну дорогу.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
Сідало сонце п’ятнадцятого червня - першого вечора, який Юрiй Iллєнко вже не бачив. За багаторiчною незрозумiлою звичкою  подивилася вгору - чи все в порядку на небеснiй сферi,  зiйшов вже мiсяць, який вiн?  На звичному мiсцi мiсяця не було. На небесах панувала напружена тиша. Шукаю. Немає. Що це там, над дальнiми пiвнiчними дахами? Яскраве, червонясте  -  місяць. Тонкий (називаю такий про себе «гоголівським»),  не блiдий, не зеленкуватий, не срiбний, не золотавий  -  вiн був кольору червоного золота,  майже багряний  -  нiколи такого не бачила та ще й там, де його не має бути.

«Я все про Гоголя знаю»,  - сказав роззлючений  Юрiй Герасимович редакторцi, яка, демонструючи свою обiзнанiсть, процитувала на студiйному обговореннi  iз статтi Набокова про Гоголя.  Iллєнко, звичайно, хватив лишку, як завжди,  максима, «неформат», -  не мiг вiн знати про нашого таємничого генiя «все». Хоч  i є автором «Вечора напередоднi Iвана Купала»  - безперечно найяскравiшої гоголiвської кiноекранiзацiї, хоч i залишився на його робочому столi завершений сценарiй «Страшної помсти».  Але знав, безумовно, багато.

I Гоголь, i Iллєнко, i мiстичний мiсяць переплуталися у моїй свiдомостi i поки я про це «мислечувствовала», мiсяць почав зникати. При повнiй безхмарностi, по хвилинах, прямо на очах. Наче хтось зухвалий тягнув його донизу за невидиму мотузку. I за мить зник. Та це ж гоголiвський чорт! Вiн вкрав мiсяць! Господь показав на спомин про Юрiя Iллєнка небесну мiстерiю за мотивами його улюбленого автора. Чи то дав можливiсть його душi зрежисурувати на небi - без будь-яких «бюджетних» обмежень - останнiй  кiнокадр.

Фото: www.day.kiev.ua