Як вступне слово до цього слугував текст Ірини Славінської. Серед іншого там говориться про таке: 

«Протягом останніх 2-3 років українська література не зазнала жодного вдалого прозового дебюту молодого автора. Тривалий час це пояснювали наслідками кризи та небажанням видавців ризикувати публікацією нових невідомих імен. Потім з´явилася теза про те, що в молодих письменників кишка тонка написати аж цілий роман - мовляв, усе розмінюються на оповідання з новелами. Наявну малу прозу видавцям друкувати неприкольно, а товстих українських літературних журналів на всіх новелістів наразі не вистачає» / «Останнім часом без усіляких пояснень видно, що молодих авторів не видно». 

Ці тези викликали у мене особливий інтерес, оскільки серед моїх знайомих є кілька молодих авторів, у яких якраз за останні 2-3 роки була дописана не одна велика проза, але з різних причин не видана (одна письменниця навіть мала підписаний контракт з відомим українським видавництвом, згідно з яким її роман мав вийти ще позаминулого року). Однак, як говориться в одному публічному джерелі, наразі «керівники видавництва переховуються від численних кредиторів» (і, як я зрозумів, від своїх авторів, перед якими мають певні зобов´язання). Тож я вирішив спитати у кількох літераторів, яку велику прозу вони мають у своєму доробку і чому вона досі не вийшла друком.

Олег Шинкаренко:

Я вже написав півтора романи. Перший я пропонував цілих два роки у багато видавництв, навіть найняв літагента, замовив ілюстрації у двох художників і передмову у кандидата філологічних наук, який писав передмову до моєї збірки оповідань! Відповіді були мені такі: 

1. Ваш роман одночасно і смішний і страшний, що в літературі абсолютно неприпустимо.

2. Ваш роман написаний про людожерів і з гумором, а це - знущання над Голодомором.

3. Ваш роман не схожий на романи Жадана, Андруховича та Артема Чеха, а значить його ніхто не купить. 

Із міркувань етичних не стану називати ці видавництва, щоб їх не ганьбити. Я вважаю, що наші видавництва не вміють та не хочуть продавати романи молодих авторів, особливо якщо ці романи відрізняються від стандартної макулатури, якою набиті наші книжкові крамниці.

Альбіна Позднякова:

У мене є два романи, написані за останні декілька років і ще не видані: «По той бік ковдри» і «Текст на вагітність». Чому вони не були видані? Перша причина, певно, в мені: я не досить наполегливо пропонувала ці тексти видавцям, оскільки не була певна в них. За перший із цих романів я отримала третє місце на конкурсі «Смолоскип», але третє місце не передбачає видання книги. Власне, тоді, коли я подавала той роман на конкурс, я ще могла його видати, а потім уже дивилася на нього, як на щось недосконале, щось таке, над чим годилося би ще добре попрацювати. То був такий собі потік свідомості молодої дівчини, її розповіді про дорослішання і про відчування свого тіла, себто неформат, так би мовити. Цікавою там була лише форма: колажик з окремих сторінок-фрагментиків, які за виділеними фразами треба було би складати, як пазл. Другий мій роман, який мені особисто видається більш цілісним і більш допрацьованим, - це «Текст на вагітність», текст про жінку, яка хоче народити дитину і це її бажання таке сильне, що аж хворобливе. Але й у цьому романі я до кінця не певна. Мені весь час хочеться щось у своїй прозі вдосконалювати, але, з іншого боку, я дуже мало що можу зробити, бо будь-які правки мені даються важко.

 Ну, а друга причина - якщо дивитися об´єктивно, зараз зовсім нема видавців, готових братися за романи нерозкручених авторів, навіть коли ті автори пишуть непогано. Взагалі видавці наші доволі закриті для молоді, вони рідко відписують на електронні листи, часом узагалі не мають жодних контактів на своїх сайтах. Потрібно все робити через знайомих або просуватися через конкурси. Та конкурсів у нас щороку все менше. Словом, ситуація геть печальна. Молодий автор може розгублено телефонувати чи писати в десятки видавництв і чути одну за одною відмови або мовчання. І думаю, тут не в авторові справа, а в тому, що не налагодженні шляхи прийому нових текстів на розгляд, нема належного етикету, нема врешті- решт поваги до автора, який би він не був. І це дуже сумно, бо ж часом молоді автори доволі активні, вони б навіть могли знайти фінансування на свої книги, але видавці зі своєю закритістю і часто якістю своєї продукції, обтинають молодим письменникам крила. 

стронґовський:

У мене є кілька написаних і невиданих романів.

 Романи різні. Щонайперше кожен з них більший за попередній - перший, завершений 2003-го, на 220 тисяч знаків, останній, крапку в якому поставив 2009-го, - вже на 450. Перший був рефлексійним письмом, штибу того, проти якого виступає критик із «ШО». Наступні три, відповідно, - детектив про письменника, таборові спогади - справді, спогади з тих таборів відпочинку, де я був, і, нарешті, треш про людожерів у Карпатах. Об´єднує їх лише одне.

 Вони погані.

 Часом думаю, що якби не гальмував, а послідовно віддавав би їх у «Фоліо», став би типовим молодим прозаїком з реґулярними автограф-сесіями і контрактом на кілька наступних книжок. Натомість оприлюднення їх зараз виставить мене на заслужене посміховисько - в цих текстах все ще є вдалі шматки (і кілька я таки оприлюднив), але їх цінність співмірна із вдалими планами в картинах Уве Бола.

 Так що я якраз радий, що вони не видані. Пишу зара потроху слешер про Голодомор і радий подібній арт-терапії.

 Зрештою, графоманія не мусить бути набутком української культури. В ній і так того вистачає. 

Хотілось аби дискусія навколо причин, через які написані але невидані твори сучасної української літератури, не обмежилась висловлюваннями цих трьох авторів. Цікаво було б дізнатися про особистий досвід  в цьому інших молодих літераторів.