Збірка творів «Життя без брехні»  талановитого українського журналіста Сергія Козьякова, земне життя якого тривало лиш 29 літ, чекала виходу в світ майже сорок літ після його смерті. Цьогоріч авторові виповнилося б 70. Але вже понад сорок років його немає з нами. Втім, рукописи не горять... 

Гарною традицією українського студентства 70-80-х років минулого століття було переписувати один в одного різні слогани, цитати зі статей та книг розумних і сміливих авторів. Для носіїв професії журналіста в ту задушливу зі суспільно-політичного боку пору залучення до власних записників чи щоденників таких витинок було не лише потребою професійного становлення і самоствердження, а й свіжим ковтком повітря. Адже те спонукало думати, хвилювало душу, будило уяву, підказувало нові теми.

Коли на початку липня 1978-го ми, випускники київського журфаку,   роз’їжджалися до місць свого першого професійного призначення, багато хто переніс до своїх нотатників таку ось надзвичайно проникливу строфу:

Уплываем, улетаем, уезжаем –

Теплоходы, самолеты, поезда…

Потихоньку мы из жизни  убываем

В непонятное такое никуда… 

Повний вірш – про наші майбутні самостійні дороги, про дивовижну, відповідальну й непросту професію журналіста, про шанс, маючи раниму до чужої біди й чутливу до несправедливості душу, передчасно «згоріти». Вірш цей не міг не припасти до душі ще й тому, що його написав наш талановитий однокурсник, поет, музикант, мрійник і просто добрий ближній Серьожа Козьяков.

Тоді, в передчутті романтики доріг, очікуванні злетів і перемог барвистої молодості, в незнанні зрадливості щастя приємних очікувань й неготовності до болючих «посилів» долі, ми не могли й здогадуватися, що першим з-поміж нас, хто несподівано відійде  «в непонятное такое никуда…», стане саме автор цих слів.

На похорон журналіста Республіканського радіо Сергія Козьякова, якому лиш виповнилося 28 років, з’їхалося до Києва 1 березня 1980 року немало однокурсників. На цвинтарі найближчі його друзі поклялися тоді зробити все, щоб підготовлений автором рукопис першої й останньої поетичної збірки, яку він присвятив  щойно народженому синові Роману, побачила світ.

Із плином часу низка з тих друзів-обіцяльників стали незабаром поважними керівниками в галузі ЗМІ, впливовими начальниками. Але, як зазвичай буває в нестримному напливові житейської суєти-суєт,  і про ту цвинтарну обіцянку, і про драматичну долю рукопису однокурсника таки забули.

Відтоді промайнуло… 36 років.

І ось ранньої літної пори вже 2016-го на моїй сторінці в мережі Фейсбуку несподівано появився запит на дружбу від невідомого Ігоря Козьякова. На це блискавично зреагувала струна в душі, що відповідала за студентську юність. Чи не син Серьожі? - подумалося.

Ініціатором зустрічі виявився менший рідний брат Сергія Козьякова  - Ігор. Упродовж багатьох років, за кільканадцятьма адресами на рідній Луганщині й у Києві, юрист за освітою Ігор Миколайович крупинками збирав усе те, що з’явилося з-під Сергієвого пера від перших шкільних проб у 1968-му до останнього дня життя,  та самотужки укладав тексти для можливого їх оприлюднення. Хоча й запізнілого, але такого доречного і необхідного.

Чи й можна було відмовитися від перегляду цієї невідомої нікому досі товстої за кількістю сторінок теки та написання передмови до творів колишнього однокурсника, якого майже сорок літ вже немає серед нас? 

* **   

Сергій Козьяков

Перед тим, як представити читачам цю поетичну збірку, варто бодай коротко характеризувати ту атмосферу, в якій значною мірою сформувалося житейське і творче кредо поета і журналіста. Це, безумовно, роки навчання на журфаці.    

За так званої доби радянського застою силу й авторитет слова, надрукованого в будь-якій газеті, відчували мільйони простих громадян. Залишки такої сили ще дихали зі шпальт і центральної, і місцевої преси наприкінці короткої в часі хрущовської відлиги. Ця обставина на багато літ зробила професію журналіста і престижною та романтичною, і складною та відповідально.  Тому вступ на факультет журналістики був заповітною мрією сотень і тисяч радянських юнаків і дівчат.

Втім, була тоді одна характерна особливість вікового складу вступників на цю спеціальність. Значно підвищуючи вимоги до обсягу творчого доробку десятикласників, держава свідомо ширше відкривала двері журналістики для тих абітурієнтів, хто встиг пізнати саме життя – на заводі, в колгоспі, хто пережив випробування й загартування армійськими буднями. «Журналістика – це життя» - любили повторювати викладачі, цілком справедливо нагадуючи нам, що описувати це життя має право лиш той, хто пізнав його, хто щось уже пережив, переосмислив, хто здатний не лише переповідати почуте чи побачене, але й глибоко, переконливо аналізувати факти, явища, тенденції.

Сергій Козьяков став першокурсником після річного навчання на «робітфаці». До того був гірничий технікум, служба в армії. А перед тим початком дорослого життя  – щаслива дитяча пора в шахтарській Брянці неподалік Луганська і сповнена туги та гострих переживань за родинні негаразди пора школування. Коли Сергієві сповнилося 12 років, помер батько. На руках матері залишилися твоє малолітніх дітей.

Відголосок про ту журбу обізветься у написаній в  останні дні серпня   1973 року строфі, коли він побачить себе у списках студентів 1 курсу факультету журналістики. По-своєму переживши в ту мить сильні емоційні відчуття, юнак спробує описати своє ще коротке життя поетичним рядком, назвавши незакінчений вірш просто - «Автобіографія»:

 

Родился я в семье шахтера,
Двенадцать лет не видел горя,

Когда замученный вконец

Внезапно умер мой отец.

 

Нинішнім студентам теза „вступити до університету через робітфак” є цілковито незрозумілою, щось із рудиментів застійної радянщини. Нині як завгодно можна критикувати такий рудимент радянського минулого. Однак у конкретиці необхідності об’єктивного відбору талановитої молоді, яка через різні житейські обставини починала своє самостійне життя із заводського цеху,  колгоспного поля чи військової частини, для такої категорії вступників і створювалися відповідні умови. Відчувши в собі „дар Божий” до писання, вони за рік до вступних іспитів подавали документи на підготовче відділення при університеті, добре засвоюючи за цей час забуту шкільну програму. Склавши на позитивно після закінчення відділення екзамени, вчорашні слухачі підготовчих курсів, ще на початку вступної кампанії, зараховувалися студентами-першокурсниками.

Робітфаківцям нашого курсу, душею яких уже встиг стати Сергій Козьяков, більше були властиві такі риси як самодостатність, сміливість, впевненість і водночас доброзичливість, відсутність столичного снобізму. Одне слово, це були люди, які вже встигли набути дещо з мудрості життя.

Так же природно й непомітно Сергій став душею і всього курсу. Передусім тому, що супутниками буднів і свят студентів-журналістів Шевченкового університету на території їхньої першої житейської пристані – в студмістечку на Ломоносова – була гітара та баян, якими досконало володів  цей синьоокий і світловолосий юнак із далеких луганських степів.

Баян Сергій брав у тих випадках, коли створений на другому курсі оригінальний танцювальний колектив «Журналя» частіше стали запрошувати на різні збірні концерти до підшефних – на київські заводи, у військові частини. Він був незмінним акомпаніатором тих успішних танцювальних постановок. А з гітарою, здається, не розставався у вільні хвилини ніколи.

Зазвичай вечорами кухня п’ятого поверху четвертого гуртожитку на Ломоносова, де традиційно мешкали студенти-журналісти, перетворювалася у своєрідну концертну залу. Там народжувалися справжні хіти, автором слів і музики до яких був Козьяков. З найпопулярніших варто назвати «Гімн вулиці Ломоносова» та «Студентську».  З останнього наведу ось ці дві строфи, які тодішні мешканці студмістечка знали напам’ять: 

 

Ты не вешай нос,

Если вдруг получишь незачет,

Если в деканат

Кто-то нас с тобою позовет.

 

Мне скажи, дружок,

Кто же ты – студент иль не студент?

Не грозит нам шок

И счастливым будет наш билет.      

 

Задушевні ліричні, часом жартівливі, пісні, покладені на музику самим автором, - ото й усе, що я знав у ту пору про творчість Сергія. І лиш тепер, коли мав змогу перечитати за раз усе, що вдалося відшукати його братові, не міг не відкрити по-новому свого колишнього однокурсника, не міг не  захопитися глибиною його творчої натури; широтою проблематики, яка хвилювала поета, образністю мислення; неповторністю відтворення побаченого, перепущеного через власне вразливе серце.

Із цього багатогранного на тематикою творчого доробку виділю те, що, на мій погляд, увиразнює особистість цього автора, робить його творчість осібною, не схожою на інших.

Найперше варто звернути увагу на тексти, що мають відношення до колись популярної громадянської проблематики або поезії соціальної  значущості, якою за радянських часів відкривалася чи не кожна поетична збірка.

Саме в такому блоці текстів легко «вичислити» сутність ліричного героя того чи того поета. Він або бравурно співає осанну «героїчним трудовим будням», «неповторній новій добі», займається віршотворенням «на злобу дня», отож, за принципом «чого бажаєте?» або тверезо й тривожно сприймає світ, і відчуваючи особисту причетність до того, що в ньому відбувається, прагне віднайти своє місце, озвучити своє житейське кредо.

Якраз останнє дуже характерне для ранніх творів Сергія Козьякова, коли, власне й формувався він як особистість. Ось переконливі  рядки, написані  на першому курсі, перед першою зимовою сесією:

 

Можно при волках по-волчьи жить

И по-жабьи квакать среди жаб.

С пауками сонных мух ловить,

От себя и от всего сбежав.

 

Можно быть хорошим и плохим,

Промолчать или рвануться в бой.

И не так у ж сложно быть другим,
Только сложно быть самим собой.

 

У цю пору юначий максималізм, прагнення «поїхати далеко, побачити багато», готовність переборювати труднощі заради поставленої мети просто «зашкалює». Майбутнє видається в яскравих кольорах, захоплюючим. Високо піднята планка добрих намірів спонукає з надією й без боязні йти туди, в завтрашній день. Ба, навіть прискорювати його. І про це поет щиро зізнається:

 

По экватору пешком,

К полюсу – на лыжах.

С легким вещевым мешком

Все гораздо ближе.

 

Не держусь я на мели,
Тянет где поглубже.

Океан – большой залив

И моря – как лужи.

 

У тих світлих і чистих намірах – жодного натяку на корисливість, пристосуванство, егоїстичні потреби.

Чіткіше й конкретніше про своє життєве кредо поет заявляє у вірші «Все молодість дає нам в руки»:

 

Чтоб не налево и не направо,

А прямиком к мечте идти.

Взять в путь обязанность и право –

Быть постоянно впереди.

 

А цей орієнтир, напевне, сформувався ще вдома, став наслідком спілкування з простими земляками, трудну й небезпечну працю в забоях яких спостерігав не раз. Часто перед очима поставали вкриті чорною пилюкою обличчя своїх земляків, на яких блистіли лише очі та зуби, а всі – такі  схожі один на одного. І саме вони, шахтарі, батькові побратими, були своєрідним мірилом подільчивості, щедрості, уважності, доброти, готовності допомогти ближньому. Отож, усього того, чого бракує нині в нашому всуціль спрагматизованому, духовно здеградованому, до безміри цинічному сьогоденні.     Чи не з цього розуміння народжувався передусім для себе ще один житейський орієнтир:

 

В самую большую радость – вспомни о человеке,

В самую горькую минуту  - знай, что вокруг тебя есть люди.

Оставайся и сам человеком.      

 

Чесністю і відкритістю своєї громадянської позиції, силою позитивної  енергетики вражають його кращі вірші цього циклу «До розмови про відвертість», «Заздрю безтурботності дурня» , «Життя без брехні поспішай прожити», «Відвертість», «Відкрий очі, поглянь на світ» та інші.

І в ранній, і в пізнішій творчості поета зримо присутня ще одна соціально значуща тема - сув’язь поколінь, синівський обов’язок, ніколи невідплатний борг перед матір’ю.

Найбільше поезій у цьому блоці присвячено матері. Зворушлива картинка в деталях відтворена у вірші «Перед від’їздом». Дорослий син вилітає із родинного гнізда, оберегом і годувальником якого упродовж багатьох літ була одна мати. На городі квітують яблуні та вишні, у дворі «купаються в пилюці» горобці. Як важко закривати за собою скрипучу хвіртку похиленого паркану, коли почув на прощання тремтливо-тривожне материнське: «Ні пуху, ні пера!» Їдеш бо аж до столиці, вступати туди, що називається незвичним і лякливим словом – університет. Покидаєш це обійстя в пору, коли твої плечі  випрямилися, руки змужніли, а на обличчі матері з’явилася нова смужка зморшок. Скільки ж їй довелося витримати?

 Про це – в наступному вірші – «Матері». Основна його змістова домінанта сконцентрована у цих двох строфах:

 

Кто вымазал штаны, корежа инструмент,

Кому до сатаны всего один момент.

И кто из нас полнел, и кто из нас худел –

Все рассмотрела ты в водовороте дел.

 

Растила, как могла, чтоб изменить судьбу,
Себя не берегла от ливней и от бурь.

А у кого мужья, о детях говорят:

«Ну надо ж, целых три! Тут одному б дать лад».         

 

Про свій невідплатний борг матері автор згадує і в наступних своїх творах київського періоду – «Мамо, ти і добра і сувора»,  «Ма! Пробач, що грубий я такий».  Ліричний герой запитує в самого себе, чому так важко дістати зі свого серця ласку  для матері, чому так пізно ми пізнаємо щирі почуття до неї, чому соромимося за життя про це признатися, і чому навіть у дорослому віці нам часто не вистачає материнської ласки.

Отримавши шанс стати студентом факультету журналістики, Сергій уже з першого курсу вимальовує перед собою свідомо обраний фах, головне в якому, як запам’ятав із перший лекцій, стати чесним літописцем справжнього життя, нести людям правду.

Листаючи недавно підшивки студентської навчальної газети «Молодий журналіст», що творилася  на факультеті  нашими молодими гарячими головами і виходила в світ на вигляд такою, як і справжні газети, надибав на інтерв’ю, яке взяла в однокурсників Ніна Нудьга. Запитання було таким:  «Що привело тебе на факультет?» Ось як відповів на нього Серьожа Козьяков (число за грудень 1973 року):

«Як і кожен хлопчисько, я мріяв про захоплюючу професію. Подобалося і те, й інше. І вже ніяк не сподівався, що остаточний вибір зроблю на другому курсі гірничого технікуму (рід у нас шахтарський). Що мене приваблює в журналістиці? Хочу не тільки жити поряд з людьми промисловості, науки і техніки, культури і спорту, а й проникати в лабораторію людини, розповідати про героїв наших буднів».

Це прозою. А в поетичній формі своє бачення майбутньої професії Сергій  романтично, і, можливо, дещо наївно відтворив тоді ж, ще на першому курсі:

 

Мы не та журналистика, что в сенсации-магии

Мы иного пошиба – наша жизнь настоящая.  

 

З-під його пера народився й вірш на цю тему, що став незабаром піснею. Ось приспів із цієї пісні, яка так тоді й називалася  - «Журналістська»:

 

Будет завтра не такое,
Пусть другое, но покая,

Но покая нам при жизни не найти...

 

Романтикою  нових доріг, цікавих зустрічей і драматичних колізій сповнене життя героїв цього пісенного вірша, в позиції яких читач убачає уособлення правдошукача і правдолюбця, захисника несправедливо скривджених і грозу для знахабнілих начальників на місцях. Певною мірою, то була власна версія автора популярної тоді радянської пісні  про журналістів доби хрущовської відлиги: три доби не спати, три доби крокувати – заради декількох газетних рядків.

І ще одна цитата з вірша, який був особливо популярнийй серед молодої журналістської братії 70-80-х років, коли вони часто мали можливість виїздити  у відрядження в саму українську глибинку:

 

Ну, нам пора! Ведь трудно удержаться на кругу,

Мы столько раз с любимыми прощались на бегу.

За солнцем вслед уходим в суматошную метель,

И льется свет на нашу неостывшую постель…

 

Важко сказати, яке начало переважало тоді в його душевних поривах, ким чувся він передусім – журналістом чи поетом. Знаючи реалії життя, юнак розумів, що прожити самому, а тим більше прогодувати майбутню сім’ю, ставши професійним поетом, він не зможе.  Із цього приводу жартівливо написав таке:

 

Когда доход лишь от стихов,

Останешься без потрохов. 

 

І все ж поезію він вважав однією зі своїх стихій. У той час на факультеті було немало хлопців і дівчат, хто відчував у собі потяг до поетичної творчості. Кожен по-різному реалізувався як поетична натура. Скажімо, наш Ваня Покотило вже на другому курсі урочисто оголосив, що збирається стати членом Спілки письменників і тому віднині щодня вночі буде писати вірша. Це викликало в нашому середовищі жваву дискусію. Делікатний і спокійний Сергій Козьяков розважливо відповів на те своїм чотирирядком:

 

Не признаю я тех стихов,

Что стоили ночей корпенья,

Бесчисленных свечей коптенья…

Я - за поэтов вдохновенья.

 

Не вважаючи поетичну творчість самоціллю, поет однак визнає (вірш «»Я зможу прожити місяць без їжі»), щоб без рядка не може прожити і дня. Але направду для цього потрібні не строга налаштованість на написання вірша, а справжнє натхнення.  

Як і в журналістиці, у поетичному цеху він хотів бути присутнім зі своїми принципами й цінностями. З-поміж тих, які скромно називає у вірші «Не поет я ще», на першому місці: жити серед людей, писати щиро, писати про них, зробити своєю поезією світ людянішим, добрішим. А ще – бути завжди правдивим і принциповим, боротися з брехнею. Про це – так:

 

Правду – в глаза,

А молчать – не жизнь.

По рукам связать

Проявленья лжи.

 

Сергій Козьков як творча натура, мислив образно. Саме образність - свіжа, не запозичена, народжена в результаті небайдужого, нестандартного, загостреного погляду на все, що тебе оточує, властива багатьом віршам. Ось, скажімо, який несподівано гарний погляд на самотність: «И бродит одиночество // По улицам души». Різноголосе звучання  чуттєвих струн виникає в закоханої людини ось у цьому місці: «И через жизни океан // Ко мне твои идут мосты». Або ось які глибинні образи тривоги та дороги постають від  переживання  нерозділених високих почуттів: «Останься тревогой, // Что в сердце жила // Забытой дорогой, // Что в детстве была».       

Окремий цикл складають вірші, присвячені прекрасній студентській порі, тій неповторній аурі гуртожитського життя, тій  особливій атмосфері братства і взаємовиручки, що панувала там.

А найбільший за обсягом цикл віршів цієї збірки, звичайно ж, на тему кохання. Як тонка творча натура, Сергій закохувався часто. І чи  не завжди сильно, інколи до безтями. Саме в різноманітній поезії цього циклу він весь, як на долоні, - зі своїми до оголеності відвертими переживаннями, мріями, почуваннями, болями й розчаруваннями. Хоча й не завжди в його ліричного героя те кохання бувало взаємним. Тут у кожному вірші можна пізнавати історію життя самого поета, вгадувати й уявляти стан душі, яка виливала свої пережиття на папір. Цей цикл потребує детального аналізу. Та ліпше уважно перечитати його наодинці.   

Поет перебував у безперервному пошуку свого власного «я», своєї осібної манери письма. Десь він наслідує Маяковського, десь - Єсеніна, а десь – народну творчість. Але це здебільшого стосується форми втілення  того чи того задуму. У змістовому і тематичному аспектах реалізації свого таланту він завжди самостійний. 

1972 року Сергій Козьяков, потрапивши в київське українськомовне оточення (вступив на підготовче відділення університету) пробує писати свої вірші українською мовою. Два з них («Над грайливою водою» та «Задивлюсь я в очі дивні твої») встиг покласти на свою музику й відтоді вони стали піснями. Така поезія направду придатна для перекладення на музику. Скажімо, ось така:

 

Я знайду тобі зорю

На вечірнім небокраї

І живу прозору воду

З краю світу принесу.

 

І насамкінець, про ще одну грань творчості Сергія Козьякова. Їй властива незмінна присутність однієї насторожуючої домінанти: осінь молодості, тривожні передчуття,  сум за незробленим, спроба дочасного прощання.   

Вчитаймося у ці дві насичені тривогою строфи. Час їх написання – грудень 1973-го – завершення всього лиш першого семестру першого курсу журфаку:

 

И я когда-нибудь уйду

Под звон колоколов церковных.

И будут загнанные кони

Топтать печаль – мою беду,

 

Что не на все нашел ответы,

Что лучшей песни не сложил,

Что не как все на этом свете

Я почему-то пел и жил…

    

Кажуть, талановиті люди з ранимим серцем і світлою душею здатні якось відчувати свій прийдешній кінець. Важко сказати, що відчував 21-річний  Сергій Козьяков, коли писав такого вірша. До останнього дня його життя, яким був 28 лютого 1980 року, тоді залишалося ще сім років. А вірш такого змісту не був одиноким.   

Десь о цій порі з’являється в нього і такі строфи. Притому,  з різних віршів:

«Незримой осени дыханье // Давно я чувствую уже»; «Трава сухая на меже // Вороны  в поле землю месят»; «Кажется осень несчастье приносит // Листьями осень кружит в голе»; «…Но мыслы пустые // Как в знойной пустыне…»; «… Но нет таких, кто мог избавиться // От дум по поводу кончины»;  // «Когда в смятении душа, // А в дверь стучится смерть…»; // «Мой день уходящий // Постой, погоди…»

Навіть якщо й припустити, що Сергій знав, іншими словами, якось відчував, що жити йому залишалося небагато, все ж не опускав руки, не втрачав   оптимізму. І найголовніше, не демонстрував цю свою печаль колегам по роботі. Просто поспішав  залишити ті свої тривожні думки на папері.    

Яку ж силу волі слід було мати, аби в свої 25 із спробою  журливої посмішки написати  таке:

 

Всего нам в жизни не успеть,

Не удержать, браток.

Но только, смерть, постой, не сметь!

Оставь еще чуток!

 

Злий подих холодної  і тривожної осені 1979-го, яку віддавна не любив, Сергій пережив мужньо, і з ще не втраченою надією на видужування.  Свідченням тому – дві передостанні в житті датовані поезії – «Сімейне побутописання» і «Медовий місяць».

Перший вірш має підзаголовок «Останні дні 1979…». У ньому йдеться про його життя в підвальному приміщення на вулиці Саксаганського, де вони з дружиною знімали квартиру, і «…где тараканы нам давали // Концерт и пели «трали-вали». Другий вірш названо «Медовий місяць» і датований груднем 1979 року…

Виснажене невиліковною хворобою молоде тіло покидали остання сила і  воля самого Сергія.

Беру до рук останнього вірша, який створювався вже геть ослабленою   рукою його творця. З хвилюванням хочу дізнатися, про що в ньому. Виявляється, про пісню на війні, яка піднімала дух рядових солдатів.

Неймовірно: в останні свідомі години свого життя автор уявно повертається до своєї малої батьківщини, до материзни - на Донбас. Він сидить зі своїм дідом під небесним шатром, яке «припудрене вугіллячком», і тихо слухає його «Баладу про солдатську пісню».

Містика? Марення? Повільний перехід у небуття?

Балада ця довга, має аж 16 строф. Ось остання:

 

У песни, верим, есть секрет.

Равняйсь на запевал!

И дед был песней той согрет,

И он нам подпевал.

 

Талановитий журналіст і поет своє коротке життя прожив з піснею і поезією. Зі своєю піснею, в супроводі свого діда, який постав у його уяві з того світу, він і пішов молодим за світи, залишивши нам чисті і світлі зерна своєї Творчості.

Як добре, що ті рукописи не пропали. Нині, уречевлені в це гарне книжкове видання, вони починають своє нове життя. І в такі своїй формі убезсмертять свого творця.  

Справжній талант і справжня поезія, не підвладні часові.