Я тебе не амністувала”
(уривок з оповідання )

...Причиною його злості була норовлива київська тьолка з офісу, яка йому не дала.

В офісі працювали пів на пів – свої донецькі і київські. На киянку він і поклав око.

Вона була красива, але трималася холодно, наче зневажала всіх навколо. Він знав, що такі підкреслено холодні, якщо їх завести, у ліжку, трахаються як останні сучки – у тихому болоті чорт сидить. Потім аж пищать – так хочуть, щоб він їх знову пер.

Сьогодні їхній офіс провів невеличку вечірку з нагоди дня народження співробітника. Святкували у кафе неподалік від парламенту. Там грала музика і він запросив її потанцювати. Лиш тільки обняв як у нього встав і він рвучко притиснув чувіху до себе.

Фільов звик, що після такого жесту баби ніяковіли, але не наважувалися вирватися, заводилися і потім їх легко було трахнути.

А ця відсахнулася від нього і сказала прямим текстом: "Не роби так більше".

Вони дотанцювали мовчки. Вона під час танцю дивилася кудись у бік і мовчала. Він теж не знав про що говорити – його звична бравада випарувалася.

Вона зіпсувала йому настрій на цілий вечір. Фільов просидів мовчки і лише наливав час від часу собі, що аж ніяк не вплинуло на його роздратовану похмурість.

Він спотикнувся на сходах і ледь не впав. Матюкнувся упівголоса, підклавши газету, сів на сходинку і закурив.

Клята бабиська не йшла йому з голови. Він клав жінок у ліжко досить легко – кого ласкою і компліментами, а кого жорсткістю і напором. А тут стався такий облом. Це зачіпало його самиче самолюбство.

"Трапилася б ти мені у Донецьку, – думав він роздратовано, – Я б тебе трахав в усі дірки і ти б навіть пікнути не посміла. Вдома рідні стіни допомагають. А на підвалі – так взагалі без розмов".

На підвалі він три чи чотири рази розважався з полоненими укропками. Тоді їх не треба було упрошувати, упадати навколо них. Просто завів в окрему кімнату, заклеїв рота скотчем, поставив раком або поклав на матрац і відмахав на повну котушку.

Вони, звісно, смикалися, намагалися вирватися, але це його запалювало ще більше. Він душив їх за горло, вони задихалися, ставали кволими, втрачали здатність опиратися.

Він ніколи не отримував такого кайфу як тоді, коли заводив у них свого прутня. Таки в цьому є щось неповторне, ні з чим не зрівняне, коли береш самицю без її згоди. Він відчував себе справжнім володарем.

Після амністії тих, хто воював проти України, Фільов непогано влаштувався у Києві.

Коли він ішов до армії ДНР, то навіть уявити не міг такий поворот подій. Він не був дурбеликом, який вірив у самостійність республіки. Йому була по хер її незалежність. Йому було по хер приєднаються вона до Росії чи ні. Тим більше, що згодом зрозумів: ніхто її приєднувати не збирається.

Пішов до армії з однією метою – нагребсти бабла. Домовившись з командиром, сколотив бригаду бійців, яка трохи воювала, але більше віджимала тачки у бізнесменів, або викрадала їх самих чи їхніх родичів, кидала у підвал і вимагала викуп.

Помалу домовлявся про те, щоб перебратися до Росії і заникатися там. З хорошими бабками у Рашці непогано можна було б влаштуватися. Не жити ж на цьому роздовбаному війною і пограбованому росіянами Донбасі.

А воно он як повернулося. Придуркуваті укропи раптом захотіли миру. Вони добре стояли, не пускали республіканську армію вглиб України і помалу віджимали територію. Виглядало, що так чи інакше, але Донбас вони зачистять. І раптом таке – дайте їм миру.

Він не дуже добре знався на політичних розкладах. Чи то Москва на них натиснула, чи то Захід, чи то вони вдвох. Але укропи ще й самі захотіли прогнутися.

Коротше, факт лишається фактом: Донбас повернувся в Україну у вигляді автономних республік.

І він за нових обставин класно влаштувався. Потреба переїжджати до Росії відпала. Він став помічником народного депутата, колишнього свого командира. Командир був таким самим безбашенним, як покійний Моторола, але свою жорстокість не світив на всі боки. Той дурень хизувався, миготів на всіх екранах і дістав своє – його вбили у ліфті.

А командир Фільова діяв значно обачніше і тепер ходить в депутатах Верховної Ради від Донецької автономної республіки. Ну і соратників не забуває. Його ось прилаштував. Посадив на грошовий потік стежити від його імені за розподілом коштів.

Фільову з цього теж дещо перепадає. На це "дещо" можна дуже непогано жити і навіть старість собі забезпечити.

Фільов потушив недопалок об бетонну сходинку, посунув його під стінку, підвівся і пішов далі сходами на свій третій поверх.

Спершу у Києві він побоювався помсти. Бо амністія амністією, але армії республік стількох повбивали, що у когось мали свербіти руки помститися.

Втім, стрьомно було хіба що на перших порах. Натовп демонстрантів під Верховною Радою люто кидався на депутатів від автономій. Але потім все затихло і він заспокоївся.

Розмови про те, що будуть мститися, виявилися порожніми балачками. Після миру укропська армія була деморалізована і виглядало, що їй плювати вже на все.

Власне, Фільову й хвилюватися ніби не було чого. На Донбасі він, як і його командир, діяв якомога непомітніше. Намагався замітати сліди.

Зґвалтованих дівок він двох убив сам, а двох наказував убити перевіреним підлеглим.

Бізнесменів він катував у балаклаві – вони не бачили його обличчя. Або доручав це перевіреним людям з найближчого оточення.

Про його витівки знало обмежене коло людей. Тож, навряд чи в Києві його могли впізнати. Правда, пістолет на всяк випадок він завжди носив із собою.

Йому у столиці укропії муляло те, що він не почувався у місті своїм. Тут не проходив, як він до того звик у Донецьку, наїзд, тиск і опускання людців долу. Люди вимагали до себе делікатнішого підходу, яким Фільов володів не дуже добре. Намагався вчитися, але виходило слабенько. Свою природу важко подолати.

Він підійшов до дверей квартири, встромив ключ і відімкнув. Відчув, що йому страшенно хочеться спати. Так бувало часто, коли він нервувався. А цього вечора привід для нервів був ого який: ображене самолюбство.

Фільов зняв куртку, перевзувся у домашні капці, пішов на кухню, випив там води і зайшов до кімнати.

Він увімкнув світло і застиг на місці. На нього дивилося дуло пістолета з глушником. Пістолета тримала жінка міцної статури. Коротко стрижена шатенка років тридцяти. Гострі зелені очі свердлили його обличчя. Без макіяжу на обличчі. Одягнена в куртку і джинси. На кросівках мала бахіли. На руках – легкі матерчаті рукавички. Вона явно не хотіла наслідити після себе.

– Т-с-с-с, – сказала вона спокійно, – Руки підніми вгору. Присядь ось тут, – показала вільною рукою на стілець.

Він підняв руки і сів. Раніше, відкривши двері, він би зразу відчув, що у квартирі хтось є. Не дозволив би себе розвести, як лоха.


“Репортер Волковський”
(Уривок з роману).

…Вони зустрілися зненацька у щойно звільненому місті. Біля пам’ятника Леніну. Анджей опинився там випадково. Він побачив цей пам’ятник і подумав, що в цьому є якась символіка. Щойно він спостерігав втілення ленінських ідеалів.

Перехожі на вулиці розказали йому, що за рогом пограбували магазин і він відправився туди. Там побачив жінку, яка стояла посеред торгового залу з майже порожніми полицями.

Деінде на полицях виднілося взуття. Але то була або одна туфля з поламаним високим підбором. Або пара босоніжок, однак чомусь різного кольору. Та переважно на полицях стояли цінники. Просто цінники і ніякого товару.

Жінка плакала. Вона б нагадувала зламану розпачем людину, якби не її лайка. Вона так енергійно сварилася, що видно було: вона аж ніяк не зламана цією ситуацією. Відчувалося: сльози висохнуть і вона долатиме свої неприємності з подвійною енергією.

- Шоб вам, падлам, ноги в моєму взутті повідсихали! – кричала жінка неголосно, але виразно, - Шоб ви, падли, падали на кожному кроці і розбивали собі ваші погані бошки.

Вона помітіла Анджея, кілька секунд мовчки дівілася на него заплаканімі очима. Потім зневажліво запитала:

- А ти шо приперся? Не встиг скомуніздити і прийшов підібрати залишки?

- Ні. Я журналіст.

- Так ось, журналіст, напиши там у себе в Америках, - вона, мабуть, зразу вловіла его акцент, - шо тут на Данбассе живуть жадібні гандони. Найбільше вони люблять шару.

- Я поляк, а не американець. Що таке шара?

- Ти не знаєш, шо таке шара? - вона припинила плакати і подивилася на Анджея з непідробнім інтересом, - Ля, та ти зовсім темний. Ти в бога віриш? Католик чи що?

- Так.

- Шара, вона ж халява, - це єдина заповідь, в яку наш тутешній народ вірить, як інші народи вірять в десять заповідей. Шара - це коли ти с@издиш чуже, і тобі за це нічого не буде. І не тільки не буде - ти ще й ходиш гордий, пишаєшся. А тебе все поважати будуть і на тебе рівнятися.

- Ви так говорите, ніби не місцева.

- Чорт мене смикнув тут народитися. Місцева! Ще якась місцева. Просто не пощастило мені: навчилася мізками думати, а не так, як ці ... Тому не тіки знаю, але і розумію всю цю падаль так добре.

Анджей після цієї розмови почав значно глибше усвідомлювати причини того, що відбувається в цьому регіоні України. За кілька місяців перебування на цій війні він узяв десятки інтерв’ю. І постійно відчував фальш. Йому розказували, що воюють за донецьку народну республіку, або за новоросію, або за Росію.

Він не міг збагнути, чому прихильники вигаданих і міфологізованих державних утворень вірять, що тільки-но днр чи новоросія з`являться на карті світу, так зразу їм всім стане добре і вони заживуть, як у казці. Чому вони вірять, що приєднання до Росії негайно принесе їм добробут? Для чого Путіну їх годувати? – вони на це питання не могли відповісти. Лише плели щось про братній народ, який «русских братьев не бросает в беде».

Власниця пограбованого взуттєвого магазину розставила всі крапки над «і».

- Коли ці прийшли ... ну, московські укупі з місцевою шпаною. Вони тут відкрили штаб. Он там, навпроти. Я ж не дурна. Ясно, шо вони на мій магазин око поклали. Пішла до них, занесла пачку бабла. Раніше прокурорським платила. А тепер цим. А мені яка різниця? Ну, думаю, добазарилися. Перестрахувалась. Вони таки не чіпали. А коли пішли, а укри не прийшли ще, то мені дзвонять: твій магазин грабують. Хто, бля, грабує? Як грабує? Влада пішла. І вони, бля, оборзіли- нікому стало їм по зубах надавати. Натовп прийшов. Двері виламав і все змів. Їхні батьки і брати і воюють за це, і вбивають за це - шоб їм завжди шара була.

- Ви б до міліції звернулися.

- До міліції? Ну видно, шо ти не отсюдова. Мусори їм ще допоможуть сперти шось. А мене в кутузку засунуть, - вона стисла руки в кулаки, - Сама розберуся. Вони без батога борзіють. А коли їм кулак покажеш, то шовковими стають. Приповзуть ще вибачення просити. І взуття назад притягнуть. Я ж їх усіх, сук страшних, знаю …

Він побажав їй триматися і побрів собі в сторону центру. Хоча після звільнення українськими військами стрілянина затихла, але вулиці ще перекривали барикади. Біля них були обладнані землянки і бомбосховища. На бетонних плитах виднілися сліди від куль. Біля однієї сушилася чоловіча білизна – тікали так, що не встигли прихопити.

На центральній площі він уздрів невеличкий натовп. Чоловік двісті, Направився туди поцікавитися, що сталося.

Іван Волковський теж опинився там, але не випадково. Він дізнався, що місцеві проукраїнські активісти влаштували флеш-моб у соціальних мережах і домовилися звалити Леніна. Коли він підійшов до монументу, то побачив під ним бронетранспортер з українським прапором. Біля нього валявся прапор донецької народної республіки. Виглядав так, наче об нього витирали ноги. Солдати просто стояли, але весь їхній вигляд показував, що вони не дозволять нищити комуністичного ідола.

- Хлопці, а на біса вам те одоробло захищати? – звернувся Іван до військових, - Я журналіст з Києва, працюю для «Огляд новин».

- Я б його сам скинув, - відказав боєць років тридцяти, - ну ж командування наказало не розхитувати ситуацію в місті.

- Яку, нах, ситуацію? – запитав невдоволено місцевий чоловік з червоно-чорним бандерівським прапором у руках,

- Всі лугандони сидять, як щури, в своїх норах і ніс не показують. Вони сміливі, коли тут росіські, бля@, брати з автоматами по поребрика сновигають і їм зброю роздають.
- Сьогодні два квартали звідсіля пограбували взуттєвий магазин, - почувся голос з польським акцентом,- Власниця плаче , бо не знає як кредит віддавати буде. Чому б вам її не захистити?

- Це справа міліції. – одказав солдат.

- Анджей, це ти? – радісно вигукнув Іван.

- А хто ж іще!!!

Вони були знайомі ще по Києву, куди поляк приїздив висвітлювати вибори або політичні кризи. Бачилися у Грузії під час війни. І під час Майдану зустрічалися у всіх його гарячих точках.

- Вєтам пана, - сказав Іван по-польськи.

- Чешч.

Вони радісно обнялися.

- Де б я тебе ще зустрів! - вимовив Анджей.

-Там, де стріляють, - відказав Іван.

- Я чув, що ти в полоні сидів у лугандонів.

- Було діло, - підтвердив Іван, - Дали мені по голові так, що я думав вона трісне, як кокосовий горіх. З’їздив так друга виручати. І сам в мгб потрапив. Хотіли з нас шпигунів зробити. Лупцювали добряче. Але, мабуть, зрозуміли, що з мене користі як з козла молока. Або шуму в пресі злякалися. Про мене багато писали. Коротше, відпустили через півтора тижні. А ти як?

- Якшо не рахувати, що мене хотіли застрелити, то непогано.

- Хто це такий сміливий?

– Один скурвий син на блок-посту у Слов’янську мені весь час розказував про падлючих пшеків, які зрадили рускій мір і проти нього воюють. А потім я побачив його мертвого. Як це у вас кажуть? Не копай яму іншому.

При вході до готелю все ще стояв спалений тролейбус, нагадуючи про недавні бої. Його підпалили у день початку збройного протистояння. Відео палаючого тролейбуса миттєво облетіло інтернет – на той час це ще була дивовижа.

В будинку навпроти готелю, замість однієї квартири, на другому поверсі зяяла діра. Колись сюди влучила міна або снаряд. Хоча вже стемніло, але вікна будинку не світилися. Певне, люди повиїздили звідти.

На дверях готелю висіла табличка «Не працює». Але вони домовилися з адміністратором і він виділив їм два номери.
Чого їх поселили саме на сьомому поверсі — одному богу відомо. Вони не з`ясовували.

Ліфт не працював. На гору мусили пертися пішки. Але спасибі хоч так, бо інакше довелося б до солдатів проситися - в якусь імпровізовану казарму чи армійський намет.

Та ще й води не було. Не тільки в готелі, а й в усьому місті. Біля їхніх номерів вони виявили наповнені водою кілька пластикових пляшок. Ну, щоб змивати після себе в унітазі.

Іван відімкнув двері, кинув рюкзак і зайшов до туалетної кімнати. На всяк випадок крутнув кран і звідти - о, диво! - полився тоненький струмочок. Іван три дні не мився при температурі повітря до 30 градусів. Пропотів так, що почував себе просоленою рибою.

Він миттю заскочив до Анджея, сказав, що вода є і треба прийняти душ, поки вона не припинилася. Повернувся назад, похапцем роздягнувся і стрибнув у ванну. Так само похапцем намилився і направив на себе кволу воду.

Поки він підставляв різні намилені частини тіла під струмочок, його фантазія розігралася й він уявив, що несподівано почався бій і він голим, розбризкуючи мильну піну, біжить по сходах вниз з фотокамерою в руках, щоб встигнути зафіксувати найдраматичніші епізоди.

Йому стало смішно. Він ледь стримувався, аби не розреготатися вголос. Якби кілька місяців тому йому розказали про такі його відчуття, то він назвав би того, хто таке фантазує та ще й сміється, психічно хворою людино. Бо як можна сміятися, коли ти знімаєш загибель людей?

Однак, війна змінює сталі уявлення. Іван переконався: те, що в часи миру здавалося диким і неймовірним, на війні ставало нормою. Навіть смерть він перестав сприймати як надзвичайну ситуацію. А побачивши її вперше – він був шокований. Це сталося ще до того, як він сам ледь не загинув від снаряду, який поцілив у його автобус дорогою до Донецька.

Іван тоді зразу згадав ту тітку років п’ятдесяти, яка хотіла пройти український блок-пост, де він збирав матеріал на репортаж. Він зустрічав її під Обласною державною адміністрацією, коли її захопили прихильники днр, але війна ще не почалася. Периметр перед входом майбутні терористи оточили мішками з піском, колючим дротом і автомобільними шинами. Там висіли плакати, які славили днр і Росію, викривали бандерівців, закликали Європу і Америку дати спокій Україні.

Вона підскочила до нього, ухопила за руку саме тоді, коли він фотографував опудало Обами.

- Ти якого тут фотографуєш?

- Навіщо ви мене за руку взяли? Ви думаєте, що я втечу?

- Ану показуй, що нафотографував. Ти журналіст, напевно. Брехун. Тут вже не один по соплу відгріб.

- Я цього виродка Обаму фотографую. Класно як зробили опудало це. Друзям пошлю - вони помруть від сміху. Таке тільки донеччани зуміли придумати.

- Тобі справді подобається? - вона недовірліво подивуватися на Волковського, - Брешеш напевно.

- А навіщо б я його фотографував?

Йому тоді вдалося обманути її пильність і вона дала Іванові спокій. Інакше вона б могла покликати активістів, які українських журналістів просто били. А з початком війни забирали в полон. Лише російських – майже гарантовано не чіпали. Вважали їх своїми.

Під ОДА тусувалася маса таких тіток. Спільним для них був неймовірний несмак у вбранні. Справа навіть не в тому, що вбиралися бідно. Їхній одяг мав не поєднувані між собою кольори спідниць, кофт, футболок, спортивних штанів. Вся ця яскравість зливалася в одну барву – тоскно сіру.

На переважній більшості їхніх облич закарбувалася якась втома і ущербність. На них прочитувалася ненависть до свого власного життя, а заодно – до всіх оточуючих.

А особливо до всяких чужаків: бандерівців з Києва і Львова, геїв з Європи, Обами, Меркель – всіх тих, кого вони жодного разу не бачили вживу, бо ніколи не виїздили далі Донбасу. Хіба що дехто з них бував у Києві або навколишніх російських містах на зразок Ростова.

Ці жіночки поважали «свого» президента, котрий, хоч і не здійснив їхні сподівання на краще життя, але був близький і зрозумілий. Він залізною рукою карав неслухняних, тих, хто насмілювався качати права. І нагороджував слухняних. Так їм здавалося. Досить не висуватися і можна було міряти по нагороду. Їхній світ, хоч не відзначався комфортом, але був звичним і зрозумілим.

А тут в Києві зорганізувалася група, яку авторитетне російське телебачення охрестило «київською хунтою», і за допомогою «ненависних америкосів» і «майданутих бандерівців зі Львова» скинула його. Зненацька пропала опора в житті. Звичний світ руйнувався.

Тим часом, з`явилися пацани, які обіцяли, що «братня Росія нам допоможе». Путін їм видавався таким самим, як Янукович, тільки кращим. Янукович втік. А Путін ніколи не втече. Він буде правити вічно. У них з`явилася надія і вони вийшли на боротьбу з «київською хунтою».

Вартовий на блок посту попросив тітку відкрити сумку. Вона була великою і картатою - з такими колись «човники» їздили до Польщі. Тітка покрученими пальцями з слідами грязі під нігтями розтібнула зіпер і саркастично забубнила: «Дивись, синку, ось трусенята. Тобі не треба? Але вони жіночі. Може, дружині подарунок? А ось баночки порожні, шоб помідори закручувати. Ви життя не дасте - потрібно до голодної зими готуватися. А ось м´ясорубка. З дачі несу. Бери, якщо тобі чогось треба. А ти думав тут бомбу знайти? Або кулемет. Ні, синку, я зброю у дворі закопала».

Іван помітив, що такі жіночки на блок-постах запопадливо посміхалися. Поводилися підкреслено шанобливо. Одна навіть вибачалася, що нема чого дати вартовим, бо «сама ледь виживаю».
Вони звикли поважати і боятися тих начальників, які були близько і могли їх покарати. Нині такими начальниками стали для них люди з автоматами - що з одного, що з іншого боку.

А ця тітка не боялася та ще й сказала на прощання:

- Прийшли на нашу землю кровопиці. Хто вас тут чекав?

- Тітонько, ідіть звідси, бо зараз, їй-бо, кулю пущу, - не витримав нарешті вусатий, молодий солдат і для певності труснув автоматом.

Тітка не те, щоб побігла, але прискорила ходу, важко тягнучи в руці картату сумку і щось злісно бурмочучи собі під носа.
В небі засвистіло. Вартові на блок-посту впали на землю ближче до бетонної загорожі. Іван теж ткнувся носом в траву. Вибух був схожий на петарду, тільки значно голосніший. «Не долетіло», - сказав хтось із військових.

Іван подивився на дорогу. Побачив свіжу воронку, біля якої лежала та сама тітка і ворушила ногами. Рухи можна було б назвати кумедними, якби не калюжа крові, яка розлилася поруч з тілом.

Він підвівся на повен зріст, дивився на сцену людської смерті і відчував розпач. Такий настрій з`являвся тоді, коли щось було дуже треба, чогось дуже хотілося досягти, але обставини не дозволяли. І не було на то ради. І хотілося бити кулаками стінку. Або комусь нахамити...