Борис Гуменюк – учасник Революції гідності, доброволець батальйону ОУН, який із Майдану пішов на фронт, на Схід, на Донбас. Позивний «Кармелюк». Саме завдяки цьому жорстокому несподіваному досвіду – війні з «братами» і народилися спершу його «Вірші з війни», а потім збірка «Блокпост». Для відбиття власного досвіду переживання війни Б. Гуменюк обрав нетрадиційну форму – верлібр і вірші прозою, які у книзі «Блокпост» доповнені ще й публіцистичними текстами. Своєрідна гармонія тяжкої теми і нетрадиційної форми вірша сколихнула шанувальників Слова: поезія Бориса Гуменюка набула популярності серед небайдужих людей і незашорених фахівців. З іншого боку, шанувальники традиційних форм часом не сприймають тексти Б. Гуменюка.

Отож, твори Бориса Гуменюка стали своєрідним лакмусовим папірцем, бо випадкові люди не реагують на його чесну і відверту поезію, пронизану мудрістю.

Головну роль Солдата у виставі зіграв актор драми Дніпровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Ігор Кирильчатенко. Позивний «Артіст».

На сторінці у Facebook про себе Ігор пише так: «Актор театру (на даний час). Актор кіно (коли покличуть)). Режисер (коли потрібно)). Ветеран АТО (назавжди!)». Очевидно, що участь у війні на Донбасі та мистецькі орієнтири дали змогу Ігореві відчути особливу інтонацію текстів Б. Гуменюка. І саме у нього виникла ідея такого спектаклю.

Про народження вистави Ігор пише так: «Режисера знайшов я. Колись учився з ним в театральному училищі. Потім він закінчив Санкт-Петербурзьку академію по режисурі. Нам потрібен був режисер, що пише, який зміг би з текстів Гуменюка укласти п’єсу. Директор театру Оксана Петровська прислухалася до моєї пропозиції і запросила В. Волконського до театру. Коли була зібрана акторська команда, ми добирали тексти Гуменюка, які нам найбільше подобалися, а режисер, відштовхуючись від нашого творчого потенціалу, створював виставу».

Отож режисером драми парадоксу – сценічної версії текстів із книги Б. Гуменюка «Блокпост» став В’ячеслав Волконський. Режисер заявив про себе у Дніпрі як креативна, багатогранна особистість роботами в театрі «Камерна сцена» (Дніпропетровський академічний молодіжний театр), згодом у Дніпропетровському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка. До суто режисерської інтерпретації у спектаклі «Війни нема…Є» В. Волконський додав, як зазначалося, ще і роботу над сценарієм. На стрижень головної думки – антигуманної сутності будь-якої війни він нанизав проникливі і «психологічно напружені» (В. Теремко) вірші Б. Гуменюка, які добирав спільно з акторами.

Режисер В. Волконський відчув і акцентував оцю психологічну напруженість віршів Б. Гуменюка. І тим самим В. Волконський теж долучився до когорти людей, які відчувають у віршах Б. Гуменюка не лише емоцію, правду, а ще й своєрідний документ епохи. Василь Теремко, видавець і автор передмови до книги Б. Гуменюка «Блокпост» наголошував: «Цінність цих творів як психологічного розмислового документа епохи з роками наростатиме. Щоб зрозуміти тих, хто, повертаючись додому, надто драматично вписується в обивательський ландшафт, кого нудить від побаченого довкола, потрібно ці твори читати і думати над ними».

***

Спектакль «Війни нема… Є» теж не для обивателів.

Психоделічна історія про повернення / неповернення з війни, про жорстоку правду війни не залишила байдужим жодного глядача, серед яких не було випадкових людей.

На прем’єру в Києві завітали учасники АТО, волонтери, військовослужбовці, студенти, курсанти військових училищ, науковці, журналісти, актори київських театрів, учасники громадських організацій.

Жанр вистави заявлено як драму парадоксу. Очевидно, йдеться про складно сумісні речі: висока місія захисту від агресора своєї землі та її незалежності обертається кривавими і жорстокими діями, наслідки яких тривають у травмованій свідомості людини і після завершення їх.

Сюжет окреслено пунктирно. На сцені і актори, і глядачі проживають динамічну історію переживань, снів, марень Солдата, що фізично повернувся з війни, але у підсвідомості якого війна ще триває.

Приводом до стану міжбуття між Життям і Смертю стає побутовий конфлікт у кав’ярні в місті, куди повертається з фронту Солдат: там йому, що воює за УКРАЇНУ, «предлагают гаваріть правільна»… Після нервового зриву Солдат перебуває в лікарні у стані коми. Травмована психіка провокує зринання у підсвідомості героя то кривавих спогадів, то екзистенційних внутрішніх діалогів, то риторичних питань, то праобразів…

Образна система вистави, з одного боку, проста і лаконічна, з іншого боку, складна.

У реальному світі діють Солдат, його Мати і Лікар.

У снах і мареннях навколо Солдата вирують химерні істоти, що вбрані у дивний одяг кольору хакі з червоно-кривавими акцентами та елементами українського національного орнаменту. Обличчя істот – білі маски, на яких чорним гримом відтворено емоцію жаху, агресії, суму. Часом це червоно-чорна маска, яку, залежно від емоції чи світовідчуття, актор вбирає, знімає або змінює. Карнавал жаских страхів, сумнівів і спогадів Солдата підсилюється сценографією: темним тлом, мінімалістичним інтер’єром, вервечкою мечів, а також сучасної зброї, ритуальними танцями дивних істот, у маскувальній «кікіморі» зокрема, різкими звуками тощо.

До веремії персонажів-масок долучаються образи реальних історичних персонажів, пов’язаних із темою війни (наполеона зокрема).

У світі химер, які розривають душу Солдата, звучать емоційно чесні і відверті рядки Бориса Гуменюка про вростання у війну добровольця, який пішов захищати і українську мову, і Україну, і матір, а пізнає жахіття війни, серед яких намагається бути Воїном, а не вбивцею: «Соняхи», «Що ти маєш на увазі командире…», «Я вчора вмер», «Дивне це відчуття», «Де немає живих», «Благословенна будь жінко»…

Благословенна будь жінко.
Благословенна будь жінко
Що народила сина
Благословенна будь жінко
Що народила мені ворога
Благословенна будь куле
Випущена з мого автомата
Благословенний будь автомате
Який минулої ночі випустив 250 набоїв
І ні разу не заклинив.
Благословенна будь куле
Що потрапила в ціль.

Плач благословенна жінко:
Твій син −
Мій ворог −
Онде він лежить…

Головними атрибутами у виставі стали соняхи і меч як символи протистояння Природи, Любові і Війни.

А чарівною червоною ниткою («червоне – то любов…»), яка показала Солдатові шлях до відновлення душевної рівноваги, стали материнські надія, віра і любов.

Завершується вистава відчуттям того, що війна є, на жаль, не винятком, а константою буття людини у світі. Але кожний такий досвід є неповторним, тяжким і трагічним. До цього не можна звикнути. І кожного разу кожному народові чи кожній людині, що пізнали війну, треба відроджувати самих себе, свою людську, а не звірячу суть. Шляхом до відновлення самого себе, за концепцією авторів вистави, є ЛЮБОВ, насамперед материнська.

Увиразнюється цей акцент звучання лемківської народної пісні «Ой верше мій, верше»:

Ой верше мій, верше,
Мій зелений верше,
Юж мі так не буде,
Як мі било перше.

Бо перше мі било
Барз мі добрі било,
Од свойой мамички
Не ходити било…

У спектаклі задіяні: народний артист України Василь Крачковський, заслужена артистка України Неля Ніколаєва, актори Володимир Носко, Вероніка Голованьова, Тетяна Лоза, Людмила Кусакіна, Наталя Гаврикова, Володимир Кравченко, Денис Жуков.

***

Своїми враженнями від вистави у Києві поділилися і творці, і глядачі

Борис Гуменюк, письменник

Це вже не перший спектакль за Вашими творами. Хто кого знаходить: режисери − Вас, чи Ви − режисерів? І як воно − чути свої тексти зі сцени, які відчуття? Чи подобається Вам сценічна інтерпретація «Блокпосту» творчим колективом із Дніпра, чи є якісь побажання, рекомендації?

Це друга театральна вистава за моїми творами. Першу поставлено 2017 року режисером В. Петранюком у Києві в театрі «Дзеркало». Спектакль називається «Блокпост Україна».

Режисери знаходять спершу тексти, а потім мене. Я не шукаю ніколи.

Чути зі сцени свої твори трохи дивно, адже режисер, по суті, творить на основі твоїх текстів абсолютно новий, власний продукт.

Волконський упорався із цим на всі 100 відсотків.

Ігор Кирильчатенко, актор

Які відчуття після виступу перед київським глядачем? Що прагнули донести глядачам Ви, Солдат і «Артіст», тобто, актор, який брав участь у реальній війні?

Глядач супер! Я думаю, що зіграв сьогодні, поки що, найкраще). Дійсно перевтілився у Солдата!) І це при тому, що чужа сцена і не театральна, а концертна. Ми грали вдома, де немовби і стіни допомагають, і на Західній Україні, де патріотизму не бракує, але кияни якось прониклися моїм героєм, і з самого початку я відчував підтримку залу, а це більше півтисячі люду)))

І я, і режисер, і мій персонаж намагаємося довести, що не потрібно залишати ветеранів із їхніми проблемами наодинці: підтримка рідних і близьких − найкращі ліки від посттравматичного синдрому (ПТРС)))

В’ячеслав Волконський, режисер

Чому для вистави Ви обрали тексти саме Бориса Гуменюка?

До мене звернувся актор Ігор Кирильчатенко (виконавець головної ролі Солдата) з пропозицією прочитати «Блокпост» Б. Гуменюка. Я прочитав. Книга серйозна, складна для сприймання, без жодної фальшивої ноти. Поетичні алегорії і метафори вплетені, здається, у звукову партитуру слова, слів, у ритм звуків… Образи неймовірно чіткі, зрозумілі, без жодної фальшивої ноти. Ігор загорівся ідеєю і домігся дозволу: директор-художній керівник Дніпровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка, заслужена артистка України Оксана Петровська дала добро на постановку.

Звісно, це у будь-якому разі – ризик. За умови обрання настільки складного несценічного твору можна спокуситися стилем літературного театру і покотитися рейками кліше «як ставити про війну»: усі вбираємося в «зельонку» і піксель, і трагічним голосом з надривом доводимо глядача до сліз.

Не хотілося робити так. Глядач має хоча б доторкнутися до чогось важливого та оригінального – авторського. Ми шукали сюжет, шукали форму, які б не перекрутили і не спотворили авторський текст. Маю надію на те, що у нас вийшов непересічний спектакль. А інакше нащо й братися за такі тексти?...

Яке надзавдання ставите Ви перед акторами в цьому спектаклі?

Ніяких… Хоча ні, скоріше – ніколи про це не говорю прямо… Загалом, це все дуже індивідуально. Із кожним актором по-різному.

Чи плануєте ще співпрацю з цим автором?

Тут мені планувати щось дуже складно, адже багато що залежить від інших людей… Одноосібно я не можу прийняти таке рішення.

Зараз читаю «Острів» Б. Гуменюка. Із Божою поміччю, спробую це показати на сцені. Але… Саме так – із Божою поміччю.

Чи не складно у Вашому театрі вводити в репертуар нові імена, актуальні теми і нереалістичні форми?

Складно. Складно в кожному так званому «державному театрі». А в деяких – просто нереально. У Дніпровському академічному музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка поки що вдається. Оксана Іванівна, хвалити Бога, не жене втришия, а прислуховується, довіряє, радиться.

Проте, благословення художнього керівника замало. Потрібні актори. З великої літери – Актори, що готові позбуватися улюблених теплих штампів, готові творити з білого аркуша, готові до співпраці з режисером. Також потрібен час. Не «пійсят» репетицій тривалістю три години, а сто-п’ятсот тривалістю п’ять годин. Потрібні тренінги, спільні перегляди та обговорення сучасних вистав провідних режисерів світу.

Але це, звичайно, в ідеалі… А ідеалу, як відомо, − немає, не було і не буде. Важливо це пам’ятати і… І прагнути ідеалу.

Глядачі

Людмила Чичук, піаністка, волонтер

Заздріть і кусайте лікті всі, хто не прийшов подивитися вчора виставу «Війни нема…Є»! Я й досі перебуваю під сильним емоційним враженням. 😊

Насправді, тексти Бориса Гуменюка не такі прості для втілення на сцені − роздуми глибокі, проникливі, філософські. Проте, режисерові вдалося створити єдину сюжетну лінію, яка поєднала усі стани, думки й переживання головного героя − Солдата (актор Ігор Кирильчатенко).

Як на самому початку вистави ми бачимо Солдата у спідній білизні ( тяжко пораненого, у маренні, в комі), так само і наприкінці, коли Солдат, прийшовши до тями, не може зрозуміти, чи все ним пережите було уявою, сном чи дійсністю...

А між тим, протягом майже двох годин дійства, Воїна випробували на міцність дУхи. То вони являлися у вигляді байдужих сп’янілих Перевертнів, то в подобі трьох Доль (у грецькій міфології − три Мойри), то в образах Соняхів − живих створінь природи, що відчувають біль і радість так само, як і люди.

Перед Солдатом ставилися питання: «Навіщо йти добровольцем на війну, якщо немає зброї?... Що відчуваєш, коли вбиваєш ворога? Адже по той бік така сама людина...»
Солдат проходить довгий шлях спілкування з потойбічними силами, які повчають, докоряють, глузують, змушують згадувати пережите і знову страждати... Солдат бореться сам із собою і, врешті решт, перемагає.

Йому даровано меч, яким він захистить свою Землю від ворога! Меч − символ волі, мужності й сили, що плавною хвилькою перетікає з рук примарного персонажа Наполеона, проходячи через руки богинь Долі, до Воїна, − викликає почуття надії, впевненості в тому, що майбутнє України під захистом сильного мужнього Воїна, який переможе будь-яку нечисть.

Тетяна Шептицька, кандидат філологічних наук

Про війну має право писати той, хто на ній був. Якими б розкішною уявою чи вправним пером ми не володіли, відчути війну на смак, запах, звук може лише солдат. І влити ці відчуття в слова, так само, як зброяр виливає з олова кулю, як побратими вливають поминальні 100 г у гранчак.

Так народжується епос про війну, у якому співіснують біль і страх, надія і віра, покинуті будинки і скавуління псів, особливі воєнні ритуали і рахунок для убитих ворогів...

І над словами, степами, тілами − соняхи, чиїх чорних сліз не приймають ні земля, ні ховрахи. Соняхи у виставі «Війни нема.. Є» за творами Бориса Гуменюка − окремі символи. Вони гинуть, як солдати, висихають, як матері, від горя, стають візуальними, духовним костурами для героя.

Вистава загалом насичена символікою, алюзіями, афоризмами, репліками із класики. І монолог Шекспірівського Гамлета дуже добре вплітається у тексти Гуменюка.

Війна, Любов, Природа − три посестри, яких часом не відрізниш одна від одної, крокують поруч із Солдатом. Музи? Мойри? Випробування? Вочевидь, усе разом і трохи більше.

«Тільки матері знають, як нам болить». І тільки матері розуміють, як це любити і приймати дорогу людину, обпалену війною. Діти швидко стають дорослими на війні, і ці дорослі будуть здригатися вночі від уявних вибухів, прагнутимуть захистити своїх від зла, і подекуди громити генделики за «Гаварі по-чєловєчєскі». Війна завжди забиратиме своє, так як і життя вигризатиме своє у душі, серці, голові воїна…

«Полонених цієї зими ми не беремо» − ще один рефрен вистави. Проте Дніпровський академічний театр імені Тараса Шевченка у полон таки вчора взяв − нас, своїх глядачів....

Ліля Мусіхіна, громадська діячка, волонтер, учасниця Євромайдану

…Здається, головне послання вистави було адресоване таким, як я: змирись, навчись жити у світі, де тебе, довоєнного, просто немає більше. І ніколи не буде. А відтак − ти ніколи не зможеш доробити, дописати, домалювати те, що залишив там і тоді. Нема кому більше це доробляти. Бо тебе нема... Війна є. А тебе − немає. Того, довоєнного. Можна до кінця своїх днів оплакувати себе, не мертвого/не убитого, але й неживого. А можна спробувати все таки жити. Зрештою, просто треба жити…

Дякую, Кармелюче, за вірші... Вони чесні.

Дякую, Артисте, за гру. Мені було потрібно це побачити і ще раз пережити.
Ідучи на цю виставу, боялася пафосності − дівчаток у вишиванках, що з надривом читатимуть вірші і витискатимуть у правильному місці сльозу. Цього не сталося.
Дякую.