«Холодна війна» скінчилася, розпочалася нова ера британської розвідки. Чергова мішень правосуддя — Річард Роупер — харизматичний та інтелігентний британський джентльмен, віртуозний маніпулятор, безжальний і дуже розумний злочинний геній. Хитромудрі оборудки із нелегальною зброєю, наркотиками і відмиванням грошей він провертає так, що й комар носа не підточить. Перед законом він чистий, втім, таки існують люди, для яких Роупер — це «найгірша людина на Землі». Чи зможе йому протистояти завербований спецслужбами нічний адміністратор розкішного готелю Джонатан Пайн? Чи зможе Пайн, колишній солдат, бездоганно виконати роботу під прикриттям, забувши про свої почуття і слабкості? Що ховається за бездоганно ввічливою й приязною усмішкою готельєра? І як, врешті, «шпигунські ігри» здатні вплинути на гравців та «пішаків»?

 

Джон Ле Карре (англ. John le Carré); справжнє ім’я Де́від Джон Мур Корнвел, David John Moore Cornwell; (нар. 19 жовтня 1931) — англійський письменник, автор шпигунських трилерів. У минулому працівник британської розвідки. Джон ле Карре є автором численних шпигунських романів, більшість з яких пов’язана з періодом холодної війни. Його шпигунські романи відрізняються від традиційних шпигунських романів набагато складнішим психологічним підґрунтям його героїв та сюжету.

Уривок

 

 

Він частенько споглядав за нею – витонченою темноволосою сорокалітньою красунею, стрункою, елегантною та неприступною, але жодного разу і словом з нею не перекинувся. Він бачив її, коли вона прогулювалася магазинами готелю «Нефертіті», чи коли сідала у темно–червоний «Роллс–ройс», двері якого притримував м’язистий водій. Коли вона проходжалася вестибюлем, водій також виконував обов’язки її особистого охоронця, нависаючи позаду неї зі схрещеними внизу руками, а коли попивала menthe frappé у ресторані «Le Pavillon», піднявши темні окуляри на волосся, немов учасниця автоперегонів, і тримаючи у руці французьку газету, водій попивав содову за сусіднім столиком. Працівники готелю називали її мадам Софі, і мадам Софі належала Фредді Гаміду – наймолодшому з трьох горезвісних братів Гамідів, яким належав мало що не весь Каїр, включно з готелем «Цариця Нефертіті». Найвидатнішим досягненням Фредді у його двадцять п’ять років був програш півмільйона доларів за десять хвилин гри у бакара.

 

– Ви містер Пайн, – сказала вона з французьким акцентом, умощуючись у крісло, що стояло навпроти його столу. А потім нахилила голову, глянула на нього скоса і додала, – окраса Англії.

 

Була третя година ночі. Вона була одягнена у шовковий брючний костюм, а на її шиї красувався амулет з топазу. «Може бути добряче напідпитку, – подумав Джонатан, – поводься обачно».

 

– Щиро дякую, – ввічливо відповів він. – Давно мені не доводилося чути таких слів. Чим я можу вам допомогти?

 

Однак коли він потайки вдихнув повітря навколо неї, то відчув лише один запах – запах її волосся. Щось було таємниче у тому, що її чорне, немов вороняче крило, волосся пахло, немов волосся світле: ваніллю і теплом.

 

– А я мадам Софі з пентхаузу номер три, – провадила далі вона, немов нагадуючи самій собі. – Містере Пайн, я часто вас помічаю. Дуже часто. У вас гострий погляд.

 

Її пальці прикрашали антикварні персні: цілі грона матових діамантів, оправлених у бліде золото.

 

– Я вас також часто помічаю, – відповів він, розпливаючись в усмішці, яка в нього завжди була напоготові.

 

– Ви теж плаваєте на яхті, – сказала вона, немов звинувачуючи його у кумедній дивакуватості. Чому «теж», вона так і не пояснила. – Минулої неділі мій покровитель узяв мене з собою у каїрський яхт–клуб. Ваш вітрильник приплив, коли ми пили коктейлі з шампанським. Фредді впізнав вас і помахав, але ви так захопилися своїм судном, що не звернули на нас уваги.

 

– Вочевидь, ми боялися врізатися у пірс, – відповів Джонатан, пригадуючи галасливий гурт багатих єгиптян, які попивали шампанське на веранді яхт–клубу.

 

– Отой симпатичний блакитний кораблик під англійським прапором, він ваш? Виглядав напрочуд по–королівськи.

– О, ну що ви, звісно, ні. Це яхта радника.

– Тобто ви ходите під вітрилами зі своїм помічником?

– Ні, з другою особою у посольстві Великобританії.

– Він виглядає так молодо. Як і ви. Я була вражена. Я чомусь думала, що люди, які працюють ночами, виглядають нездорово. Коли ви спите?

– На тих вихідних я не працював, – сухо відповів Джонатан, оскільки не почувався зобов’язаним на таких ранніх етапах їхньої дружби обговорювати особливості свого режиму дня.

– Ви завжди плаваєте на яхті, коли не працюєте на вихідних?

– Коли мене запрошують.

– Чим ще ви займаєтесь у вільний час?

– Часом граю в теніс. Часом бігаю. Думаю над своєю безсмертною душею.

– А вона безсмертна?

– Сподіваюся.

– Ви у це вірите?

– Коли я щасливий.

– А коли ви нещасний, то ставите це під сумнів. Воно й не дивно, що Бог такий непостійний. Чому Він має бути незмінним, якщо ми не надто віддано віримо?

 

Вона з докором зиркнула на свої золотисті босоніжки, так нібито вони теж провинилися. Джонатан задумався: можливо, весь цей час вона була твереза і просто дотримувалася дещо іншого ритму, ніж світ навколо неї. Або вона бавиться тими ж наркотиками, які приймає Фредді: подейкували, що Гаміди торгували ліванською гашишною олією.

 

– Ви їздите верхи? – запитала вона.

– На жаль, ні.

– Фредді має конюшню.

– Я чув.

– Арабська порода. Чудові арабські коні. Люди, які розводять цю породу, вважаються міжнародною елітою, Ви про це знали?

– Чув про таке.

Вона замовкла і задумалася. Джонатан скористався моментом:

– Мадам Софі, чи можу я якось вам допомогти?

– А цей радник, цей містер…

– Оґілві.

– Сер, чи як там його, Оґілві?

– Просто містер.

– Він ваш друг?

– Ми ходимо під вітрилами разом.

– Ви разом ходили до школи?

– Ні, я ніколи не вчився в таких школах.

– Але ви належите до того самого класу, чи як це правильно називається? Може, ви й не розводите арабських коней, але ви обоє – ох, як же ж це правильно сказати? – ви обоє джентльмени?

– Ми з містером Оґілві лише плаваємо разом на яхті, – відповів він з ухильницькою посмішкою.

– У Фредді також є яхта. Бордель на воді. Хіба їх не так називають?

– Упевнений, що ні.

– Впевнена, що так.

 

Вона знову замовкла, простягнула огорнену шовком руку і взялася вивчати нижню частину браслетів на своєму зап’ясті.

 

– Містере Пайн, можна мені чашку кави, будь ласка. По–єгипетськи. А опісля я попрошу вас про послугу.